Левко Лук'яненко - На землі кленового листу, Левко Лук'яненко

СРСР («Правила об условиях труда советских работников за границей», що були затверджені в Москві 25 грудня 1974 р.)!»

У пояснювальній записці я подякував за слушні зауваження і пропозиції і порушив перед міністерством низку питань, вирішення яких мало б покращити роботу посольства.»

Зокрема в листі до посольства просив направити стажистом з майбутнім можливим переведенням на посаду першого секретаря з питань культури та інформації — Сергія Тарана.

Пропонував також направити випускника Інституту міжнародних відносин (або юридичного факультету КДУ) зі знанням англійської мови для стажування з метою майбутньої консульської праці.

* * *

Провівши комісію, посольство продовжувало свою звичну роботу. Я їздив до канадського ДЗСМТ і з паном Майклом Белом обговорював наше клопотання стосовно запрошення Канадою Президента України Леоніда Кравчука до Токіо на нараду «великої сімки», що мала відбутися 7–9 липня 1993 року.

22 червня 1993 року зустрівся у нашій резиденції з послом Словаччини Антоном Гикішем, радником-посланником посольства ФРН доктором Річардом Елеркманом та особливим радником міністра закордонних справ Канади Д. Райтом.

Докладно обговорили ідею створення Балто-Чорноморської смуги безпеки і співробітництва.

Усі учасники дискусії поділяли думку про те, що країни НАТО не будуть приймати до себе нових членів з Центральної і Східної Європи, тому треба шукати способів ослаблення міжнародного напруження на шляхах розширення співпраці в інших організаційних формах.

Пан Елеркман поставив під сумнів рішучість Заходу впливати на події у регіоні України — Росії. Найбільш імовірно, Захід обмежиться незначним втручанням, яке завжди йому залишатиме можливість вийти і стати осторонь, тому Україна мусить розраховувати передусім сама на себе.

На зауваження, чи не занадто однобоку політику проводить Захід, надаючи велику допомогу Росії і не надаючи майже ніякої допомоги іншим колишнім республікам СРСР, Д. Райт сказав, що Росія має величезний ядерний арсенал і тому забезпечення стабільності в ній дозволяє не випустити з-під контролю ядерну зброю. Будь-який режим у Росії — це краще, ніж хаос, а оскільки Єльцин поки що захищає демократію і виступає проти комунізму, то він і є не гірший варіант.

Посол Гикіш обґрунтував доцільність створення центрально-східноєвропейської зони безпеки і співпраці, підкреслюючи її важливість для уникнення розвитку подій у нашому регіоні за югославським зразком.

Було поставлено питання про позицію Паризького клубу, який наполягав на передачі до Росії справи розрахунків за борги СРСР.

Україна готова була передати своє право Росії за умови, що Росія передасть Україні інформацію щодо цих боргів. І чекала до останнього дня, до 31 грудня 1992 року. Росія не пішла на передачу інформації. Чому? Чи не відкрила б ця інформація методів фінансування величезної всесвітньої мережі проімперської агентури і чи не був ризик відкрити те, що на сьогодні ще закрите?

У такому разі Росія Єльцина прикриває (а може, навіть продовжує) діяльність Росії Брежнєва. Чи хоче Захід знати правду про цю діяльність? Якщо хоче, тоді чому Паризький клуб не зажадав від Росії передачі Україні згаданої інформації?

Створення Балто-Чорноморської спільноти, зауважив пан Райт, вело б до ізоляції Росії, на що я відповів, що ідея створення згаданої зони стабільності передбачає її існування тільки на короткий історичний період другого етапу дезінтеграції Російської імперії і перетворення автономних республік на незалежні держави.

Пан Елеркман наголосив, що дуже важливо в регіоні України — Росії в процесі трансформації суспільства не довести суперечностей до вибуху, на що я зауважив, що цього можна досягти не відстороненням Заходу, а навпаки, найактивнішою підтримкою процесів демократизації та допомоги в приватизації економіки і налагодженні виробництва на нових, ринкових принципах.

Цей обмін думками значно розширив розуміння позиції України і наших підходів до розв’язання згаданих проблем.

Роздуми про націоналізм пролетарів і капіталістів

Після переговорів з двома делегаціями від канадських фірм (комп’ютерної і телефонної) я дійшов висновку, що всі підприємці мають одну спільну рису — вони глибоко націоналістичні. Навіть не можна сказати «економічно націоналістичні». Вони просто націоналістичні. Цим я хочу сказати, що економіка — це сфера їхніх професійних занять. Проте, займаючись підприємницькою діяльністю, вони думають про свою батьківщину. Вони могли б професійно виконувати якусь іншу роботу і однаково думати про батьківщину. Тобто вони ніби існують у двох площинах: верхня площина — це турбота про національні інтереси, нижня — це їхній фах, у наших прикладах — економіка.

Коли вони проводять переговори, то уникають патріотичних гасел, тому економічні переговори нібито не підносяться до політичного рівня. Насправді це витончений націоналізм. Витончений, бо вони роблять справу без політичного галасу, на нижчому від політики професійному рівні, але й на хвилину не забувають про те, що їхня фірма — часточка національної економіки, і якщо фірма спрацює добре, то вони виправдають надію своїх співвітчизників на позитивний внесок їхньої фірми в економічний розвиток усієї їхньої країни. Це націоналізм у дії. Націоналізм не як теоретично розроблена політична доктрина, а як природна, можна сказати, біологічна поведінка живого національного організму, що існує на певному терені поміж інших таких же живих організмів. Цей націоналізм походить не від розуму й доктрини, а від інстинктів і природного прагнення до самозбереження роду. Але існує націоналізм усвідомлений. Його викладають студентам у вузах. І знову ж ознака XX сторіччя: для того щоб не настроювати проти себе інші народи, його вкладають у голови не як ідею зверхності своєї нації, а як мистецтво бути чемним, кмітливим і дуже корисним (для себе й партнерів) підприємцем. Націоналістичну ідею поширюють література, кіно та інші види мистецтва, і підприємці переймаються нею з дитинства. Вона стала їхньою духовною суттю і спрямовує на пошуки способів захисту національних інтересів у кожній сфері людської діяльності. Взяти для прикладу підприємців із таких країн, як Південна Корея, Японія, Сінгапур, Тайвань. Коли я порівняв їх з українськими підприємцями, мені стало сумно — наші підприємці не дбають про Україну. Кожна іноземна підприємницька делегація дбає про вигоду для своєї країни, а наші мріють про те, як би зі свого теперішнього службового становища узяти хабара чи здобути якусь іншу особисту вигоду. Таке мислення наших підприємців завдасть величезної шкоди Україні. Україна має тисячі підприємців. Закон дає їм право прямого виходу на зовнішній ринок. Ці тисячі підприємств відряджають тисячі торговельних делегацій у різні країни світу. Досвіду міжнародної торгівлі вони не мають, цін і кон’юнктури не знають, товари наші недооцінюють, торгуватися не вміють і ладні пустити будь-що за півдарма, аби лиш покласти щось до власної кишені. Масштаби розтринькування і розкрадання народного добра України можуть виявитися найбільшою трагедією — не в технічній відсталості, а