Джон Максвелл Кутзее - Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее

хочете чути про Джона, а не про мене. Але єдина розповідь, яка стосується Джона і яку я можу розповісти, або ж єдина, яку я готова розповісти, — саме ця, тобто розповідь про моє життя і його причетність до нього, а це зовсім інша, абсолютно інша річ, ніж розповідь про його життя і мою причетність до нього. Моя розповідь, тобто розповідь про мене, починається за довгі роки до того, як Джон з’явився на сцені, і тривала довгі роки по тому, як він пішов із неї. На тому етапі, про який я розповідаю тепер, Марк і я були, власне, головними героями, а Джон і та жінка з Дурбана — лише другорядними постатями. Тож вам треба вибрати. Ви приймаєте те, що я пропоную? Розповідати мені далі, а чи миттю замовкнути?

— Розповідайте.

— Ви впевнені? Адже тут є ще одне міркування, яке я хочу висловити. Ось воно. Ви тяжко помиляєтесь, якщо думаєте, ніби відмінність між цими двома розповідями, розповіддю, яку ви хочете почути, і розповіддю, яку чуєте від мене, полягає лише в позиції, тобто, хоча з моєї точки зору розповідь про Джона може бути лише одним епізодом серед багатьох інших у довгій розповіді про мій шлюб, проте, клацнувши пальцями, швидко здійснивши маніпуляцію позицією, а потім додавши розумне редагування, ви зможете перетворити мою розповідь у розповідь про Джона й одну з жінок, які пройшли крізь його життя. Я найсерйозніше застерігаю вас: якщо ви почнете гратися зі своїм текстом, вирізати що-небудь тут і додавати там, уся розповідь стане мов попіл у ваших руках. Я справді була головним персонажем. Джон справді був другорядним фігурантом. Мені шкода, якщо я створюю враження, ніби я вчу вас вашої професії, але зрештою ви подякуєте мені. Ви розумієте?

— Я чую, що ви кажете. Я не конче погоджуюсь, але чую.

— Гаразд, тож не кажіть, що я не попереджала вас.

Як я вже казала, для мене то були чудові дні, другий медовий місяць, солодший за перший і довший. Інакше чого б, по-вашому, я пам’ятала його так добре? «Свята правда, я стаю собою! — казала я собі. — Ось якою може бути жінка, ось що здатна робити жінка!»

Я дивую вас? Мабуть, ні. Ви належите до покоління, яке годі здивувати. Але те, що я кажу, приголомшило б мою матір, якби вона була жива, щоб чути це. Моя мати ніколи б і не мріяла розмовляти отак із незнайомцем, як розмовляю я.

З однієї зі своїх поїздок до Сінгапура Марк привіз відеокамеру якоїсь першої моделі. Потім поставив її у спальні, щоб зняти, як ми кохаємося. «Для пам’яті, — сказав він. — І для розігріву». Я не заперечувала. Я дозволила йому знімати. Мабуть, він ще досі має той фільм, а може, навіть дивиться його, коли відчуває тугу за колишнім. А можливо, плівка лежить, забута, в шухляді на горищі, і її знайдуть лише після Маркової смерті. Що за речі ми лишаємо по собі! Просто уявіть собі його онуків, які витріщаються, дивлячись, як їхній дід замолоду розважався в ліжку зі своєю дружиною-іноземкою.

— Ваш чоловік…

— Ми з Марком розлучилися 1988-го. Він одружився знову, і то зразу. Я ніколи не бачила своєї наступниці. Думаю, вони живуть на Багамах або на Бермудах.

Що ж, може, зупинимось на цьому? Ви вже багато почули, день був довгий.

— Але ж це, звичайно, не кінець усієї розповіді?

— Навпаки, це якраз і становить кінець розповіді. Принаймні тієї частини, яка має значення.

— Але ж ви і Кутзее бачились і далі. Ви кілька років листувалися. Тож, навіть якщо, з вашої точки зору, розповідь закінчується саме тут, — прошу вибачення, навіть якщо це кінець тієї частини розповіді, яка має значення для вас, — тут однаково є ще довгий хвіст, довге продовження. Чим могли б ви дати мені певне уявлення про той хвіст?

— Той хвіст короткий, а не довгий. Я розповім вам про нього, але не сьогодні. Я ще маю подбати про дещо. Приходьте наступного тижня. Узгодьте дату з моїм секретарем.

— Наступного тижня я вже поїду. А ми не могли б зустрітися завтра?

— Про завтра й мови не може бути. У четвер. Я зможу виділити вам півгодини в четвер після моєї останньої зустрічі.

[ПРОБІЛ]

— Так, тепер уже хвіст. З чого почати? Дозвольте мені почати з Джонового батька. Одного ранку, невдовзі після того страхітливого барбекю, я їхала по Токай-роуд і раптом помітила на автобусній зупинці самотню людину. То був старший Кутзее. Я поспішала, але було б надто нечемно просто проїхати повз, тож я зупинилася й запропонувала підвезти його.

Він запитав, як почувається Кріссі. Я відповіла, що мала скучає за батьком, якого так довго нема вдома. Потім запитала про Джона і бетонування. Джонів батько дав якусь туманну відповідь.

Ніхто з нас не мав щирого настрою для розмови, але я примусила себе. Якщо він не проти моїх розпитувань, я запитала, як давно померла його дружина. Він сказав. А про своє життя з нею, про те, чи був він щасливий, чи ні, чи бракує її тепер, він не мовив жодного слова.

— Джон — ваша єдина дитина? — запитала я.

— Ні, він має ще брата, молодшого брата.

Старий, здається, здивувався, що я не знаю.

— Цікаво, — проказала я, — бо Джон справляє враження, ніби він єдина дитина.

У цих моїх словах була критика. Я мала на увазі, що Джон надто переймається собою і, здається, не зважає на людей навколо себе.

Старий не відповів — не запитав, наприклад, які риси могли б бути властиві єдиній дитині.

Я запитала про другого сина, де він живе. В Англії, відповів містер Кутзее. Він покинув Південну Африку багато років тому і більше ніколи не повертався.

— Ви, мабуть, скучили за ним, — припустила я.

Старий стенув плечима. То була його характерна відповідь: мовчки стенати плечима.

Я повинна сказати вам, що від самого початку я бачила в цьому чоловікові щось нестерпно скорботне. Коли він сидів поряд зі мною в машині у темному діловому костюмі й тхнув дешевим дезодорантом, то міг видаватися втіленням несхитної прямоти, та, якби він раптом розплакався, я б анітрохи не здивувалася. Геть самотній, крім холодного, наче риба, старшого сина, він щоранку добирається на роботу, яка, здається, руйнує йому душу, повертається ввечері в мовчазний дім, — мені стало дуже шкода його.

— Так, дуже скучив, — сказав він нарешті, коли я вже думала,