Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— Привіт, — усміхнувся він їй у відповідь.

— Ти тут давно?

— Це допит?

— Ні, просто цікавлюся. Річ у тім, що вночі я кілька разів стукала у вікно до Марти, і вона мені не відповідала... чомусь.

— Каву будеш? — запитала її Марта.

— Не відмовлюся, — Лія висунула стілець, сіла за стіл, зосереджено поглянула на подругу, потім на Тео, і сказала: — Ви обоє маєте чудовий вигляд.

— Дякую, — усміхнулася Марта, Тео мовчки кивнув.

— Сподіваюся, під час кремації ти зможеш приховати свої щасливі очі, бо Єва ще щось запідозрить.

— Зможу, — Марта поставила перед нею чашку і посунула тарілку з бутербродами.

— Але ж яка вона... — Лія похитала головою. — Ви ж наче ладнали з Євою, стільки разів вона брала тебе на різні заходи за Хребет, та й у Дельті ви нещодавно також зустрічалися... І тут так — БАМЦ! Могла б понизити тебе у званні, а не арештовувати.

— Єва виконує наказ. Вона могла мене заарештувати ще вчора, але дозволила провести останню ніч удома і бути присутньої на кремації.

— Або вона хотіла, щоб удома ти страждала і з відчаю наробила дурниць, почала тікати, наприклад, і вона мала б законні підстави тебе не заарештовувати, а ліквідувати під час втечі, — виказав своє припущення Тео. — Пам’ятаєш, що та залізяка тоді сказала? Ви не старанні полісмени, відступники, такі Раді Корпорацій не потрібні.

— Щось таке, — Марта зітхнула і також сіла за стіл.

— Тоді навіщо всі ці церемонії?

— А, можливо, вона планує провокацію, щоб викрити тих самих нечіпованих, які були на дорозі? Може, лишися вдома? — Лія поглянула на Тео.

— Боб і Аян будуть з браслетами, як і церковники, взагалі без чіпа тільки я. Буду голкою в копиці сіна. Поїду. Не зможу сидіти тут і чекати, мені краще бути в епіцентрі подій.

— Як знаєш. Поїдеш з нами?

— Ні, з Аяном. Він везтиме дітей, з ними мені простіше загубитися.

Лідія, спустившись вниз, невдоволено зиркнула на Тео, відмовилася від запропонованого Мартою сніданку і сказала, що буде готова їхати за п’ять хвилин. Марта теж пішла переодягнутися у форму.

— Знаєш, — Лія підсунулася до Тео і стишено продовжила: — я давно не бачила Марту такою щасливою, тому я пробачаю тобі той вечір, але... шкодую, що ми не спробували. Нам обом могло б сподобатися.

— Можливо, але за минулим не варто шкодувати, — відповів Тео в тон їй.

 

У машині, сівши на заднє сидіння, Лідія не стрималася.

— Марто, я сподіваюся, що ти не плануєш з ним нічого в майбутньому, і цієї ночі він просто опинився поруч, коли тобі була потрібна розрядка.

Марта, яка сиділа на передньому сидінні, обернулася:

— Мамо, ти про що?

— Тео небезпечний.

— Цікаво, чим? Єва хоче мене заарештувати, Людмила — відправити воювати на південь, і тільки Тео не висуває жодних вимог.

— Поки що.

— Добре, що на твою думку він може від мене вимагати?

— Будь-що! З нього станеться! А що він може тобі дати? У нього нічого нема, крім його вірусу, та й той дістався йому випадково і не найкращої якості.

— Ти про що?

— На в’язнях тестували вірус екстремофілів, що розроблявся спеціально для військових. Він робить людей не тільки невразливими, а й агресивними, вони впадають у бойовий транс і стають абсолютно неконтрольованими. Цей вірус робить людей небезпечними.

— Звідки ти це знаєш?

— Людмила розповіла нам з Денисом, коли той отямився.

— І що на це сказав тато?

— Нічого не сказав. Він був приголомшений почутим, адже така людина ходить поруч із нами! Ти знаєш, що Тео дали довічне за збройне пограбування крамниці? Він вбивця! Загинуло четверо людей! Я сподіваюся, що ти приймеш пропозицію Людмили і вона зможе надати тобі якісніший вірус, якщо ти захочеш, звісно. Ти ж із ним була обережною?

Марта сіла рівно й замислено поглянула на дорогу. Тато був приголомшеним? Це навряд, особливо в контексті того, що не так давно за його проханням Тео здав для неї кров, і він нічого не сказав ні мамі, ні Людмилі... Тож тато вдавав.

— Марто, ти мене чуєш?

— Чую.

— Ти була обережною?

— Звісно, — відповіла впевнено, хоча насправді збрехала, але зараз це її зовсім не хвилювало: вона й так вже інфікована, а якщо раптом трапиться вагітність...

— Всі рази? — не вгавала мама.

— Мамо, може досить? — Марта обернулася і невдоволено зиркнула на матір.

— Не досить! Я всю ніч не знаходила собі місця! Тебе не було в кімнаті, я спускалася кілька разів до вітальні, підходила до дверей гостьової, але не наважувалася зайти до вас.

— О, клас, — Лія закотила очі.

— Ти підслуховувала?.. — приголомшена почутим, Марта перейшла на шепіт.

— Так! Бо хвилююся за тебе! Мене стримало тільки те, що я боялася, що його розлютить моя поява і він оскаженіє. Він же агресивний! Він...

Намагаючись не слухати мамині причитання, Марта важко зітхнула й покосилася на подругу, яка, вирячивши очі і скорчивши гримасу, вела авто. Лія була впевнена, що Тео навряд чи оскаженів би, якби Лідія зайшла в цікавий момент, а от за Марту вона б не поручилася. Відчувши на собі погляд подруги, Лія повернула до неї обличчя і кілька разів багатозначно звела й опустила брови.

— Дякую, мамо, я все зрозуміла, — Марта перервала її монолог, — але зі мною все добре, на відміну від тата. Хвилюйся краще за нього.

 

Здавалося, що біля крематорію, який знаходився на території лікарні, зібралося все місто, хоча машини все підлітали й підлітали.

Біля входу їх зустріла Людмила. Вони вклонилися одне одному, привіталися.

— Тео передав тобі вчора мої слова? — запитала вона Марту.

— Так.

— І яке твоє рішення?

— Я не хочу до в’язниці.

— Хочеш до нас?

— Якщо приймете.

— Приймемо, — задоволено посміхнулася Людмила й обернулася до Ярослави, що стояла поруч. — Повідом медиків, щоб були готові.