Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

двигуни катерів і гвинтокрилів. Перепливли кілька річок. Тримали зброю сухою. Георгій беріг планшет. Бухгалтер пішов яром, який вів геть від Дніпра. Бігли ним, може, з кілометр. Потім Бухгалтер різко зупинився. Георгій ударився мені у спину, і ми ледь не гепнулися. Присіли. Бухгалтер принюхався. Тютюн. Хтось курив неподалік. Здається, нас чекали. Бухгалтер наказав залишатися на місці, а сам пірнув у кущі. Повернувся за кілька хвилин. Показав, що попереду дрімають двоє бійців. Один узагалі з цигаркою. Ми обійшли їх і рушили далі. Коли яр закінчився, пішли лісосмугою, яка вже розпушилася зеленню й добре ховала. Кілька разів над нами пролітали гвинтокрили, але ми легко сходили з відкритих місць. Попереду було якесь село. Зупинилися на околиці, в заростях акації. Георгій одразу поліз в інтернет, я викинув сім-картку з телефону Мовчуна й увімкнув його. Знайшов останнє отримане фото. Заплакане дівча років п’яти, над яким стояли озброєні чоловіки. Приставили до дитячої голови дула великих чорних пістолетів. Показав Бухгалтерові. Він скривився.

— Що за дитина? — спитав Георгій.

— Племінниця Мовчуна. Донька його сестри. Мовчун убив її батька.

— Як убив?

— Кулаком. На сестру Мовчуна напали й сильно побили. Вона потрапила до реанімації непритомна. Мовчун подумав, що це зробив чоловік, який уже кілька разів піднімав на неї руку. Прибіг до нього додому, а той його послав. Кажуть, був нетверезий, та й характер мав поганий. Мовчун почав його бити і вбив. А потім виявилося, що сестра з чоловіком полаялися, він завалився спати, а вони пішла гуляти, і її побили хулігани. Судили б і Мовчуна, але судити спецпризначенця — скандал. Керівництво підлаштувало все так, ніби хулігани напали, вбили чоловіка, а дружину просто побили. Хуліганів знайшли, двох застрелили при затриманні за спротив, іншим дали великі строки ув’язнення. Сестра одужала й виїхала за кордон. Брата так і не вибачила за загибель чоловіка. Не підтримувала з ним жодних контактів. Одружилася вдруге, виховувала доньку від першого шлюбу. Мовчун завжди за той свій вчинок собі дорікав. Коли ми їздили до Мертвосуда, саме через це вбивство не пішов до чудовиська, боявся, що буде покараний.

— Це він тобі все розповів?

— Ні, це я перевіряв його. Як і кожного з вас. Знаю всі ваші таємниці. Кремлядь якось теж дізналася, знайшли племінницю і змогли взяти Мовчуна за яйця. Він був сміливим бійцем, і без нього нам буде важко.

— Як ти дізнався, що з ним щось не те?

— Очі. У нього змінився погляд. На нього вийшли ще раніше. Мабуть, пропонували гроші. З цим він легко справився. Але коли згадали про племінницю, попався. Коли ми тікали з кар’єру, взяв телефон когось із охоронців, подзвонив сестрі. Його підсікли ось цією фотографією. — Я вимкнув телефон.

— Невже він думав, що вони відпустять малу? — спитав Бухгалтер.

— Він був у такому стані, коли людина не може думати. Мовчун дуже любив дитину і коли побачив ту фотографію, втратив голову. Я намагався його зупинити, але мені не вдалося. Тільки тобі.

Ми помовчали.

— Хлопці, взагалі зараз зручний момент піти, — сказав я. — Бо ж кремлядь не зупиниться, шукатиме, яким би чином схопити за яйця вас. І знайде. Не виключено, що знайде, бо вміє ловити й ламати. А якщо ви зараз здастеся, будете сидіти десь у СІЗО, кремлядь втратить до вас і ваших ближніх будь-який інтерес. Це реальний шанс.

— А як же Україна? — спитав Бухгалтер.

— Та ніяк, — відповів я і знизав плечима.

— Я залишаюся, — сказав Бухгалтер.

— Я теж, — кивнув Георгій.

— Насправді я радий, що ви так вирішили. З вами мені легше. Георгію, а нас не вирахують за твоїм інтернетом?

— Я знайшов і зламав місцевий вайфай, приховуюся під нього. Не повинні.

— І що там?

— Та що, натовпи живих мерців із центру і північного сходу України прямують до кордону. Росіяни спробували атакувати першими, зайшли вже кілометрів на вісімдесят. Спочатку легко нищили невеличкі групи, потім їх стало значно більше. Почали гальмуватися. Тепер зупинилися зовсім.

— Наші переможуть. Якщо дати жертвам і катам рівні умови, жертви завжди переможуть. Бо кати звикли нищити безсилих і переляканих, тих, чия воля паралізована, і хто не чинить спротиву.

— Пане Владюшо, а як вам вдалося примусити піднятися їх із могил? — спитав Георгій.

— Не примусити. Попросити. Я плакав серцем і сказав їм, що якщо не піднімуться, Україну чекає щось іще гірше за Голодомор. А вони ж мусять спитати за свою страшну смерть. Ось вони й пішли питати у тих, хто їх убив, — у «гебні».

— Пішла новина про загибель Мовчуна. Твердять, що ви наказали викрасти і вбити його племінницю в Італії, після чого він спробував убити вас, але загинув.

— Убили, таки вбили. Бачите, хлопці, кремляді не варто довіряти. Якщо вони схоплять когось із ваших, краще не сподівайтеся, а розумійте, що ваші вже мертві.

— Росіяни повідомляють, що взяли ситуацію з лісовими пожежами під контроль. До речі, звинувачують у навмисних підпалах українських диверсантів.

— Ну, трохи правди в цьому є. — Я усміхнувся.

— Вони знищили «чорних»?

— Навряд чи. Просто Орда набралася здобичі, напилася крові, у всіх тепер є вуха й скальпи і вони повертаються у свої степи.

— Пожежі випалили більше десятка областей. Знищено значну частину центральної Росії по лінії Смоленськ-Подольськ-Муром-Пенза-Балашов-Воронеж. Кажуть, жодного вцілілого міста на цій території.

— Потужний удар. А уявіть, якби вони вдарили по Україні!

— Владюшо, тихо! — попросив Бухгалтер. Він прислухався.

Десь далеко почулося гудіння. Вдалині з’явилися гелікоптери. З десяток, не менше. Вони летіли в наш бік ланцюгом, дуже невисоко. Я вихопив планшет Георгія, переламав через коліно й кинув на землю.

— Тікаймо!

Ми побігли геть. Метрів через двісті смуга акації скінчилася, попереду — поле озимини, в якій неможливо було сховатися.

Попадали в невеличкий рівчачок. Гвинтокрили з емблемами корпорації приземлилися, з них вистрибнуло кілька десятків бійців, що почали нишпорити гаєм. У нас був автомат, кілька пістолетів, можна було спробувати дати бій. Коротенький, на кілька хвилин, не більше, — і то якщо не працюватимуть кулемети гвинтокрилів.

— Здаємося, — сказав я.

— Пане Владюшо, вибачте, — прошепотів Георгій. — Я думав, що вони не вирахують, я хитро заходив в інтернет, не розумію, як вони могли так швидко…

— Планшет належав охоронцям, і в ньому був жучок. Усе просто. Пізно хвилюватися, — прошепотів я. Ще трохи почекав, а коли побачив десяток бійців корпорації, крикнув: — Ми здаємося!

Вони, мабуть, були дуже напружені, бо одразу почали стріляти. Ми притиснулися до землі.

— Не стріляйте! Не стріляйте! — Я впізнав голос Полковника. — Не стріляйте!

Стрілянина припинилася.

— Підводьтеся по одному, руки вгору!

— А ваші