Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко

найможливішому базладді; шум, гамір, бруд і розгардіяш. Провірка тут ледве чи може бути. А хай й була, то є змога заховатись серед стовковиська таких же, як і я, порваних сірих польочок, свиток у дірах, з десятчаного фарбованого одягу.

Я повеселішав. Шутков ще більше підбадьорив. Його знайомий, який не раз їздить пароплавом, запевняв, що провірка буває тільки до Котельніча. Я напружив увагу, щоб оминути провірки до цього страхітливого Котельніча. Шутков теж працював. Він уже оглянув тісний куток у машиновому відділі і провів мене туди. Я тинявся весь час коло проходу, готовий щосекунди скочити за чан.

На моє щастя, прибули до Котельніча без перевірки документів. Як з рідним братом, прощався я з Шутковим, запечатлівши в душі навіки тепло-вдячне почуття до цієї добродійної людини.

І притулившись на палубі коло паровика, я довго ще думав про обох моїх добродіїв – Ваську й Сеньку. З гарячою вдячністю до цих людей заснув у гурті кількох татарчуків.

Прокинувся пізненько. День видався незвичайно гарячий, справжній південний липневий день. Захолола за місяць поневірянь у болотах кров моя жадала нагрітку, і я, спершись на палубі, з солодкою приємністю простоював цілий день, приймаючи купелі з пекучих соняшних промінів.

На пароплаві ворушилось, гуло, як у кітлі. Він не справляв вражіння інституції державного транспорту, за який пасажир платить грубезні гроші. Це була дрантива баржа часів громадянської війни, що, наспіх навантаживши скільки влізе врятованих, жене-спасає їх від нової катастрофи. І годі було найти на пароплаві якийсь порядок. Місць нумерованих, сидіти чи спати – ніяких. Люди юрбами вешталися знизу на палубу й назад, вишукуючи будь-якого місця, щоб притулитись бодай на часок. Одинокі лавочки в каютах та кілька їх на палубі захоплювалися зі сваркою і боєм. Лежали, стояли, сиділи куняючи – де хто примостився: серед кают, на долівках, на проходах, на дверях, коло кітлів. Всюди понахаркувано, розкидано паперу, бруду, кришок, клунків, корзинок. Словом, не пароплав, а зграя людей серед базарного майдану брудного жидівського містечка, для якої ніяких законних норм у поведінці й рухах не існує.

А гамірно вдень і вночі. То здіймуть справжній бій за місце на лавочці, то хтось «ненароком» чужий клунок потягне, там воші б’ють і регочуть зі задоволення, що є багатющий приплід, там вигукують якийсь душуроздираючий нахабний мотив, а там за щось рясно торгуються, аргументуючи брудною клятьбою й соковитою лайкою.

Торг на пароплаві пливе жвавіще, як пароплав іде. Найпоширеніший об’єкт торгу – хліб. Власник цього найдорожчого товару показує свій крам з розпанаханої пазухи, чи з-під брудної поли або кишені й вимінює на великі гроші, чи одяг або взуття. Ціна його доходить до казкових розмірів. На власні очі бачив, як один татарчук за пів житнього хліба виторгував досить ще добрі черевики. У другого пасажира знайшовся рідкий скарб – кільо сала. Коло нього безперестанку купчилися громади покупців. Коли він розмотував з заболоченої ганчірки сало, десятки ласо-заздрих очей пожирали його жовтаво-лискотливий товщ і никали за продавцем, пристрасно роздумуючи, як заволодіти цією незвичайною їжею. Аж під вечір знайшовся відповідний покупець: віддав за сало кишенькового годинника старої фірми і на очах юрби заздрих свідків зняв з себе ще досить добру спідню сорочку.

Я почувався серед такої обстановки не зле: вона мені майже зо всіх боків імпонувала; я розтоплювався в бурхливій, обдертій і голодній масі. Я психічно ріднився з такою товпою і годинами забував, в якому стані, на яких правах. Єдине мене гнобило – військовий уніформ. Переляканий інстинкт тремтів мимовільними дрожами, як перед очима з’являвся військовий. Забивалось тоді частим стуком серце, я нервувався, червонів, – здавалося, що військовий саме за мною зорить і от-от спитає про документ.

А нервування мої були цілком даремні. Водна дорога вела в спокійну смугу – на схід. Пароплав посувався воловою ходою. Щогодини він попадав на мілину, й матроси, виміряючи глибінь, раз по раз вигукували: 10, 9, 8, 7 – метрів глибини; коли доходило до трьох, пароплав зупинявся, а матроси випливали лодками шукати глибшого місця. Таке траплялось разів кілька. До глибини душі такі стоянки нервували.

Правда, було й чим розважатись. Низькі береги В’ятки, усіяні буйно-зеленими сінокосами-мочарами чи стрункими рослими лісами, уявляли собою мальовану картину. Та я волів сидіти десь у темно-брудному підвалі, аби лиш якнайскорше їхати. Кожна стоянка, чи пристань діймала болюче. Я б волів, щоби до Москви, до Київа не було жодної зупинки.

Ранком 27 липня я висідав у Соколках. Це велика пристань (тут В’ятка впадає в Каму); народу тьма-тьменна, кому там у голові було зважати на мене. Майже цілий день провештався я по містечку й дещо встиг: поголився, залізши у якийсь садок, зашив штани, бо досить широким пасмом тріснули ззаду, а найголовніше – захопив у паршивенькому татарському шиночку порцію вареної баранини і з’їв зі звірячим апетитом.

Під вечір сів на казанський пароплав, і багатоводна та глибока Кама понесла значно скорше. Народу ще густіше. Зітхалося вільніше.

Ніч передрімав під лавою, спершись на мішок старенької кацапки, а ранком пересів на астраханський скорий пароплав. Поїхав Волгою-матушкою.

Не сподобалась мені Волга-матушка! Не тільки тому, що вона моя нерідна матушка, та й не тому, що давно маю до неї почуття, як до лихої мачухи. Не сподобалась вона своєю суворо-дикою природою. Пильно-туманна імла навколо, сіроголі високі береги і каламутно-хвиляста вода, як після граду в ополонці, – ніякого поетично-образного почування не викликали. Навпаки, нудота брала від одноманітности, бо ніде ні рослини, ні тварини. Лиш чайки квилять голодні, зграями летячи вслід за пароплавом.

Два дні плив Волгою. Кілька разів заходив у красний уголок[72] читати газети. Саме в той час відбувався XVI партійний з’їзд. У газетах містились його постанови. Тошнота брала від них, проте я просиджував над ними цілими годинами: красний уголок – захист від контролі.

– Ти, таваріщ, стало бить, палітік бальшой, ударнік-брігадіст, відать, будєш та? – зауважив якось завідувач красного уголка.

– Так, таваріщ, – піддакував я зосереджено. – Політикою інтересуюсь, бо як його не інтересуватись, коли живемо в орбіті так важливих подій.

– Да, паря, – хвастовито підкреслив завідувач, – ноніча пережіва ми собитія дєйствітєльно історіческаво екстраміравово значенія. XVI партєйной сєзд адобріл переломний шаг – п’ятілєтку і дал діректіву о скарєйшем, буксірном темпе соціалізації. І перед намі в недальоком будущем двє крайності, два пратівоположних канца: ілі ми асуществім п’ятілєтку-соціалізм і пайдьом тагда паходом на міравой капітал, – ілі буржуазія нє дасть нам совершіть істаріческую місію міравого пролєтаріята, пайдьот преждевременно на нас інтервенцієй…

– Куди буржуазії втручатись у наші справи?! – підмащую я захопленому фанатикові-завідувачеві. – Буржуазія боїться нас і не відважиться проти нашої могутности. Ми б її скрутили одним напором…

– Відіш, братішка, дєло в том… – тут завідувач замислено зупинився, роблячи поважно-претензійну позу, як