Олена Арматіна - Пам'ятаю тебе, Олена Арматіна

56

Тамарі не знаходила собі місця. Це був той рідкісний випадок, коли їй не хотілося залишатися наодинці. І ось зараз, покинувши свій милий серцю будиночок, вона блукала, плутаючись під ногами у слуг і не чисельних домочадців, що залишилися в замку. Та власне,  з домочадців тільки й залишилися Рагнар із Маріеллою, Олеся з Десмоном, та вона сама. Решта вирушила рятувати її дочку.

Хвилини тягнулися так довго! Хвилини збігали,  збігали й часи.  А полегшення все не наступало. Маріелла теж нервувала. Здавалося, що миготіння Тамарі вже починало її дратувати.

Олесі ж переживати було ніколи - її увагу повністю займав Десмон, який демонстрував бабусі вивчені заклинання і розповідав їй про свої витівки. Щоправда,  час від  часу вона кидала на Тамарі занепокоєні погляди. Цієї  ночі вона раптом вирішила, що настав час повідати Тамарі одну таємницю. Таємницю, через  яку вона може назавжди втратити і Тамарі,  і Тассю,  і Десмона. Тому Олеся тільки збиралася з  духом й готувалася до нелегкої  розмови. Та плюс до того Рагнар, що примудрився за ніч позбутися жахливого ковтуна, ходив за нею  по п'ятах та відволікав, заважаючи зосередитися. Здається, він був у захваті від зеленого волосся Олесі і помаранчевого кольору її штанців.

На сонечку, притулившись один до одного, сиділи Туча і Драко. А йоль Йошка, наче зла нянька, стежив за ними. Хмара і Драко засмутилися, що цього ранку Тамі зовсім не звертала на них уваги, і швидко зайняли свої місця біля неї, варто було тільки їй присісти біля Маріелли.

- Скоро, потерпи ще трохи, - відповіла Маріелла на її німе запитання.

Так вони й провели майже весь день: безцільно ходили, заспокоювали одна одну, чи просто мовчали. Тамарі, ймовірно від перезбудження, постійно чухала долоні. Так що зрадівши, що можна відволіктися її лікуванням, Маріелла притягла цілий короб флакончиків і коробочок з мазями.

- Дай сюди свої  долоні, - схопила вона руку Тамарі і приготувалася нанести якусь мазь. - Яка дивна пляма, - пробурмотіла вона.

Дві голови – одна чорна, інша майже руда, схилилися над долонькою, здивовано вивчаючи пляму. Пляма просто на очах збільшувалася, ставала все яскравішою і все болючішою.

- Вона схожа на ящірку, - прошепотіла Тамарі. Гучно втягнувши носом повітря, жінка підняла вгору голову і заплющила очі.

- Сіркою  смердить, - тихо промовила вона.

- Та то,  мабуть,  мої  родичі-демони з’явилися на допомогу, - досить невдало заспокоїла її Маріелла.

- Тасся, - не звертаючи уваги на демонесу, прошепотіла Тамі.

Тіло її починало тремтіти.

Маріелла показала пляму Олесі, що тихо підійшла до них.

А тілом Тамарі вже побігли легкі судоми. Драко та йолі підповзли ближче й притулилися до своєї  господині. Не розплющуючи очей, Тамі поклала руки на своїх вихованців. Ті так само, як і їхня господиня, завмерли, піднявши догори морди. Тамарі тяжко й швидко дихала,  волосся її  потроху ставало дибки. Вона зблідла, а навколо уже сизим маревом тремтіло повітря. На вулиці швидко темніло, але дивне марево блискавками яскраво висвітлювало все навколо.

- Я тут, дитинко, - шепотіли зблідлі губи. Волосся її ніби горіло, а тіло вже тремтіло так, що здавалося,  ось-ось лусне або хребет,  або тонка шия.

- Мамо! – виразно почули відчайдушний далекий крик усі, хто був поруч.

Наче копіюючи позу Тамарі, навпроти неї сіла Олесся і запрошуючи простягла руку Маріеллі. Руку, на якій так же само, як і на долоні Тамарі  спалахувала яскравим опіком ящірка. Не чекаючи на запрошення, поряд сів і Йошка.

Три жінки, троє чудовиськ.

Все. Чарівне коло замкнулося. Три жінки.  Три матері. Три чаклунки та їх монстри. Гаряче марево накрило їх тремтячим коконом.

- Допоможи, - прошепотіла Олеся.

-Допоможи, - вторили їй Тамарі і Маріелла.

В далекому білому будинку заворушилася і ожила всипана дорогоцінним камінням ящірка. Жодна тварина,  ані жива,  ані кам’яна не могла відмовити Олесі - лісовій мавці, дочці Великого Володаря Лісу.

- Допоможи! Допоможи! – благала Тамарі…

***

- Допоможи! Допоможи! – несамовитий жіночий крик вивів Сандро з заціпеніння. Він знепритомнів з  відкритими очима так само, як упав замертво довгих двадцять років тому маленький білявий хлопчик.

Не моргаючи, він дивився вперед.

На батька.

В упор.

А бачив перед собою золоті очі жінки, що парила в сизому мареві перед ним. Її очі горіли благанням і надією,  простягнута назустріч йому долоня тремтіла. Ця жінка дуже нагадувала йому ту дівчинку, що зараз металася на столі. І всього на мить йому здалося, що це благає про допомогу ЙОГО власна мама.

Сандро підвівся спочатку на коліна. Потім,  опираючись на долоні,  спромігся піднятися на тремтячих,  млосних  ногах. Слабкість хвилями прокочувалася його тілом. А голову полонили думки,  туга за втраченою  мамою  та дика,  невгамовна лють на батька, що згубив свою жінку,  відібрав у маленького хлопчика його дитинство.  Три величезні кроки далися йому так важко, ніби до них  прив’язали пудові гирі.  Це обпалювали ступні  пентаграми, накладені власним батьком.

- Сандро,  зупинися, - хрипить Костянтин. – Сину,  я не міг  вчинити по-іншому. Вони створіння з  іншого світу…

- Так само,  як і я,  батьку.  Я теж  наполовину створіння не твого світу, - відповідав одним лише поглядом молодий чоловік.

Він  не зупиняється. Йде далі не звертаючи увагу на вогонь,  що обнімає  його ноги,  на біль у серці і якесь дивне запаморочення у голові. Він не зміг  врятувати свою  матусю. Але він  може не дозволити згубити невинне дівчисько.

Відлітають убік люди в чорному. Один за іншим. З грудей Сандро рветься дикий рик. З білявого волосся,  що стало дибки,  парує  сірковий смог.  Вогонь предків-демонів малює  на його грудях  власні охоронні візерунки.  Один за одним стираються написи на підлозі,  відкриваються портали до Темного,  та ельфового світів.

Очі його батька сповнені жаху. Тваринного жаху. Але Костянтин не відступає – наодинці продовжує вперто начитувати тексти-заклинання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍