Дмитро Іванович Дорошенко - Нарис історії України. Том 2, Дмитро Іванович Дорошенко

бачимо, що вони захопили в кошового 600 коней, у полковника Колпака 127 коней, 300 волів і 1.200 овець. Навіть у одного простого козака татари забрали 250 коней і 70 волів, а в другого 5.000 овець.

Взагалі скотарство зпоміж усіх інших способів господарства найбільше відповідало умовам запорозького життя й через те воно було дуже поширене. Стародавнім, споконвічним промислом на Запорожжі були рибальство й мисливство. Запорожці провадили регулярну торговлю продуктами свого господарства з усіма сусідніми країнами: Україною, Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею. Вони вивозили на продаж футра, шкіри, вовну, худобу, коней, масло й олію, пшеницю, рибу. На Запорожжя привозили заморські вина й бакалію, горілку, хліб, лісові матеріяли, оливу, ладан, зброю, порох, олово, сукно, бавовняні й шовкоеі тканини, сапян та інший крам. Особливе значіння мав торг сіллю, що її вивожено з Криму: до самої Польщі вивозили запорожці щороку коло 1.000 возів соли. Як засвідчив у 1767 р. запорозький депутат у Комісії для вироблення нових законів, на Запорожжі 5.000 людей жило виключно з соляного промислу. На правобережну Україну везли головно сало, віск, рибу, футра, сіль, сир, гнали коней і худобу. З самого мита мало Запорожжя великі прибутки: в 1688 році на одному тільки перевозі в Переволочній запорозькі шафарі вибрали на користь військового скарбу 12.000 карб. мита. Підраховуючи річний оборот запорозької торговлі в XVIII ст., проф. М. Слабченко кладе його на 800-835 тисяч карбованців. Довіз переважав над вивозом. Щоб облегшити торговельні операції чужим купцям, давано з військового скарбу позики.

Відома войовничість запорожців була тісно сполучена з їх високою релігійністю: вважаючи себе за покликаних оборонців христіянства в боротьбі з магометанським світом, запорожці глибоко шанували свою православну віру. Окрасою Січі була її церква в честь Покрови св. Богородиці, оздоблена золотом, сріблом і дорогим камінням на шатах ікон та у вівтарі. Крім того будовано церкви в кожному селі на запорозькій території. Над річкою Самарою був у запорожців свій Пустинно-Миколаївський манастир, до них належав також і Межигірський манастир під Київом: Запорожжя вважалося за його парафію, і звідти ззичайно присилали ієромонахів до січової церкви. На Січі була й школа, де вчилося понад 150 хлопців, що їх козаки спроваджували з України, зпоміж своєї рідні. Крім звичайної в ті часи елементарної науки, хлопців учили ще й військового мистецтва: «шаблею добре рубати й на коні репяхом сидіти». Взагалі при всій суворості свого життя запорожці виявляли завжди велику пошану до науки.

Хоча російський уряд, приймаючи запорожців у 1734 році в царське підданство, обіцяв задержати всі старі права й у тім спокійне володіння територією так званих Вольностей Війська Запорозького, але на ділі він дуже рано почав ці права порушувати. Насамперед на точці незайманости запорозьких володінь. І це наповнило останні десятки літ існування запорозької республіки постійними клопотами й тривогами. Вже в кінці XVII ст. московський уряд дуже докучав запорожцям тим, що будував свої укріплені пункти на їх території й тримав там свої залоги. Тепер після переходу запорожців у російське підданство поставлено військову залогу зовсім близько від самої Січі під претекстом допомоги в обороні проти татар. Запорожці раді-нераді мусіли з цим миритися. В 50-х роках XVIII ст. російський уряд приступив до будування нових фортець на південному заході запорозьких гряниць, понад річками Бугом і Синюхою. В самому серці запорозьких земель повстала лінія російських фортець із постійною залогою. Це в повсякденному житті вело до ріжного роду невигід і непорозумінь. Тимчасом виникли погряничні непорозуміння з донськими козаками на сході. Російський уряд узяв сторону донських козаків і наказав запорожцям зруйнувати свої оселі на побережжі Азовського моря й відсунутися далі на північ.

Але найприкріші непорозуміння виникли в звязку з сербською кольонізацією, яку російський уряд розпочав в 1751 році. Саме в той час почали виселятися до Росії серби з південних провінцій Австро-Угорщини; вони виходили цілими купами під проводом своїх ватажків, задержуючи свою військову організацію. Російський уряд відвів для їх поселення спершу широку смугу землі на північно-західній гряниці запорозьких земель понад річкою Синюхою. Тут збудувано Єлисаветинську кріпость, — пізніше місто Єлисаветград, яка стала центром нової провінції, так званої Ново-Сербії. Ця провінція була цілком викроєна з запорозьких володінь, розуміється, без попередньої згоди самих власників. Трохи згодом, а саме в 1753 році, на протилежному кінці запорозьких земель, на сході, основано другу провінцію, так звану Славяно-Сербську, з містом Бахмутом, як центром, і також заселену сербськими вихідцями. Всім переселенцям роздано великі обшари землі, увільнено від усяких податків і піддержувано значними грошовими субсидіями. Серби виявили себе дуже поганими й неспокійними сусідами. Між ними й запорожцями повставали безперестанку ріжні непорозуміння й суперечки, які часом переходили в отверті збройні сутички, як це було в 1764 р. над річкою Ташликом на гряниці Ново-Сербії.

Чутки про сутички між сербами-поселенцями й запорожцями доходили до російського уряду й викликали в нього незадоволення на запорожців. Скарги на запорожців ішли також і з другого боку, а саме від польського уряду, який обвинувачував запорожців у піддержці гайдамацького руху на польській Україні. Про цей рух буде мова трохи далі, тепер лише зауважимо, що сама запорозька управа в особі січової старшини зовсім не піддержувала гайдамаків, а навпаки, трактуючи їх як самовільників і розбійників, хапала їх і карала, коли вони попадали їй до рук. Але, безумовно, симпатії запорозької маси були на боці гайдамаків, як борців проти соціяльного й національно-реліґійного поневолення українських народніх мас. Окремі люди зпоміж запорожців не тільки подавали гайдамакам поміч, але й сами ставали в їх лави. Не лише польські погряничні власти, але також і турецькі скаржилися російському урядові на запорожців за піддержку гайдамацьких ватаг. Це утворювало в очах російських урядових кругів погляд на запорожців, як на людей дуже неспокійних і навіть шкідливих. Зі вступом на престол цариці Катерини II з її централізаційними плянами, з її політикою скасування всіх автономних областей у межах імперії й переведення їх на степень звичайних провінцій, доля запорозької республіки була, можна сказати, вирішена. Справді, існування цієї народоправної, демократичної козацької республіки, з вільним козацьким населенням, було занадто різким контрастом супроти російського абсолютизму, опертого на поліційно-бюрократичній системі й закріпощенні селянських мас поміщиками, щоб така автономна республіка могла довго вдержатися. Скасування Запорожжя було тимчасом спинене зовнішніми обставинами, а саме російсько-турецькою війною 1768-1774 років, коли запорозькі козаки були дуже потрібні російському урядові, як військова сила.

Запорожці дійсно взяли в цій війні живу участь і зробили Росії дуже важні послуги. Вони провадили й морські, й сухопутні операції. Літом 1770 р.