Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький

З усією енергією підготовлялось Стрілецтво до бойового виступу. Заряджено спеціяльні вправи для вишколу стрільців у вуличних боях. Громаджено звідусіль запаси амуніції. Праця йшла вдень і вночі. Стрілецтво добре розуміло свою ролю.

Діялось це все якраз тоді, коли галицькі українці після листопадового зриву змагались із поляками в кривавих вуличних боях у Львові за посідання цього важного історичного, політичного та стратегічного центру. Боротьба була затяжна та вимагала багато жертв з огляду на польське населення міста та брак воєнно-технічних засобів. Щоб дістати ці дуже потрібні для боротьби засоби, вислано зі Львова до гетьманського уряду делегацію з д-ром О.Назаруком на чолі, яка мала просити гетьмана цієї помочі. Але делегація – крім матеріяльної помочі почала просити також про поміч військову, а саме про вислання Загону Січових Стрільців на галицький фронт.

Тому, що в тій справі єдиним вирішним чинником була Стрілецька Рада, д-р Назарук виїхав до Білої Церкви і тут виступив особисто на засіданні Стрілецької Ради з пропозицією негайного вимаршу Січових Стрільців до Львова. Свій внесок піддержував він чуттєвими аргументами, був дуже схвильований, говорив про галицький П'ємонт та про плян пізнішого походу проти Росії і навіть старався зворушити членів Стрілецької Ради гнівом та прокляттям батьків, якщо Січові Стрільці не підуть боронити Львова.[193]

З присутніх на цьому засіданні 8-ох членів Стрілецької Ради та 4-ох окремо запрошених старшин, усіх уродженців Галичини, після довшого та грунтовного обговорення справи, тільки один прихилився до пропозиції д-ра Назарука. Всі інші члени і учасники засідання заявилися проти виїзду до Галичини та вирішили, що Загін Січових Стрільців буде боротись за визволення столиці України – Києва та за установлення там влади Української Народньої Республіки.

Блискучим речником членів Стрілецької Ради, які заявилися проти виїзду до Галичини, був Федь Черник, душа білоцерківського Січового Стрілецтва. Він найбільш переконливо та гаряче аргументував конечність оборони української державности з Києва.

Це історичне рішення Стрілецької Ради з дня 13 листопада 1918 р. належить до найсвітліших маніфестацій січово-стрілецької національно-політичної думки. Воно було висловом їхньої державницької і всеукраїнської ідеології та є документом глибокого патріотизму її учасників. Це не був формальний військовий наказ, ані сyгестія вождя чи політиків, які веліли Січовим Стрільцям в тім часі рятувати загрожену українську державність у серці України. Це була та провідна державницька ідея українського стрілецького руху, яка народилася ще в перших передвоєнних Стрілецьких організаціях, яка не знала займанницьких кордонів, не благотворила ніякої української области, а знала тільки один український народ від Кубані до Сяну.

Один з передових старшин Січових Стрільців, пізніший їх історик, учасник засідання Стрілецької Ради з 13 листопада, так змальовує тодішні настрої:

«Для СС Київ був ціллю мрій, бажань і змагань. Не пригадую собі ні одного випадку, щоб якийнебудь стрілець після того, як стало відомим, що Галичина проголосила свою самостійність, виявив був охоту їхати негайно туди. Певно, що кожний СС був душею в своїй тіснішій батьківщині і бажав їй якнайкращих успіхів, але себе вважав щасливим вибранцем долі, призваним нею на виконання ще більшого всеукраїнського завдання, яким був одyшевлений.

Боротьба за дійсно українську державу на Наддніпрянщині, за повалення і розторощення огидного і зненавидженого російського чорносотенного кубла, це було в понятті СС головнішим, ніж боротьба у Львові. Київський фронт був для СС головним, львівськнй дрyгорядним. Він розумів, що доля Соборної Україин вирішиться над Дніпром, а не у Львові».[194]

Стрілецька Рада керувалась у своєму рішенні такими головними мотивами: Від самого початку формування Січових Стрільців, їх виховувано в тому дусі, що вони є революційним військом, яке має стояти на сторожі української державности, і тому не можна його відтягати далеко від центру саме тоді, коли ця державність загрожена. Центром української державности є Київ, а не Львів, і з Наддніпрянщиною впаде теж Галичина. Якщо СС підуть на Львів, а Україна стане базою відбудови єдиної Росії, большевицької чи реакційної, то результат тимчасової перемоги у Львові все одно пропаде, бо поміж Польщею і Росією Галичина ніяк втриматися не зможе. Для чого ж тоді не дозволити Січовим Стрільцям полягти під Києвом, бодай на спогад про геройську боротьбу за українську державу та для історичної маніфестації на доказ, що Україна вже ніколи не об'єднається добровільно з Московщиною. Смерть Січового Стрілецтва виховуватиме майбутні покоління українського народу, який зірветься ще колись до боротьби за свою державність і тоді здобуде її.[195]

Ці останні мотиви переважили серед членів Стрілецької Ради, бо при малих силах Стрілецтва у порівнянні з масою вишколеного московського офіцерства, яке боронило Києва, невеликі були вигляди на перемогу. Тому було дуже правдоподібним, що Січовому Стрілецтву прийдеться полягти в цій боротьбі.

Такої ж думки був і голова Директорії, В.Винниченко, а також Симон Петлюра, що сказав тоді: «Хіба ж можна думати, що чотирма гарматами й кількома сотнями людей ми розіб'ємо гетьмансько-німецькі полки? Я знаю, що всі ідемо на смерть. Але ми