Степан Ріпецький - Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький

мусимо пожертвувати собою. Це має бути крик розпуки народу, котрого насильно женуть в обійми ненависної Москви».[196]

Соборницьке становище Січових Стрільців спопуляризувало цю зрозумілу вже сьогодні кожному свідомому українцеві правду, що тільки через вільний материк, тільки від центру й основи українських земель може бути здійснена національно-державна соборність і об'єднання України. А виразом цієї правди став уже тоді в Білій Церкві клич: «Через Київ, на Львів!» Рік пізніше, під цим кличем пішли на Київ об'єднані українські армії.

Як показалося пізніше, повище рішення було зовсім оправдане і мілітарно і політично.

Січові Стрільці на чолі всенародньої революції

14 листопада гетьман сформував новий уряд, що складався з прихильників царської Росії та видав грамоту, у якій м. ін. проголосив, що Україні «першій належить виступити в справі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії… Глибоко переконаний, що інші шляхи були б загибеллю для самої України, я кличу всіх, кому дорога її майбутність, тісно зв'язана з будуччиною і щастям усієї Росії, з'єднатися біля мене і стати грудьми на захист України і Росії…»[197]

Повище проголошення гетьманом ліквідації української незалежної державности та об'єднання України з Московщиною викликало надзвичайне обурення серед українського громадянства і було остаточним сигналом до повстання. На чолі протигетьманського повстання станула Директорія Української Народної Республіки, вибрана Українським Національним Союзом, із Володимиром Винниченком як головою і Симоном Петлюрою як головним отаманом українського війська.

Основною і єдиною збройною силою Директорії, що мала розпочати повстання, як ударна бойова група, був Окремий Загін Січових Стрільців. Національний Союз майже нічого не зробив в справі військової підготови повстання. Голова Директорії В.Винниченко так висловився про ролю Січових Стрільців:

«Головною нашою силою, на яку я принаймні найбільше рахував, був полк Січових Стрільців, галичан, що стояв у Білій Церкві. Він мав півтори тисячі багнетів, був зразково дисциплінований і складався з національно свідомого елементу. Цей полк на думку організації, мав би служити ядром повстання, круг якого гуртувались би інші наші сили…

Січові Стрільці – це єдиний твердий опорний пункт повстання, єдина наша опорна військова сила».[198]

Члени Директорії прибули 14 листопада до Білої Церкви, яка стала центром повстання. Січові Стрільці вже були в поготівлі, чекаючи тільки на наказ виступу. Впродовж найближчих двох днів перевели стрілецькі представники переговори з вояцькими радами німецьких військ, у Києві і Білій Церкві, щоб забезпечити українській повстанчій акції невтральність збоку двістітисячної німецької окупаційної армії. Директорія УНР та відпоручники німецької окупаційної армії 17 листопада підписали умову. Німці зобов'язались до невтральности, а Директорія до недоторкальности, прохарчування німців та відсилки їх додому.

Січовим Стрільцям подано до відома гетьманський маніфест про злуку України з Росією, який вони прийняли з глибоким обуренням, як найтяжчу зневагу їх національно-державницьких почувань та як зраду українських визвольних змагань. Надзвичайне одушевлення та радість викликав наказ, що Січові Стрільці переходять під нову владу Директорії Української Народної Республіки та вирушать негайно в похід на Київ.

Стрілецтво почало гарячково готуватись до збройного виступу проти гетьмано-московських сил. Білоцерківські бараки перемінилися в готовий до бою табір. Стрільці отримали бойові залізні шоломи, на яких вони припняли червоні стрічки під тризубом, як історичний символ стрілецької «Червоної Калини».

Небувалий ніколи до того часу бойовий ентузіязм опанував усе Стрілецтво. Надійшла довго ожидана хвиля помсти за зневажену українську незалежність. Це вже третій раз впродовж останніх років війни і революції довелось Українському Стрілецтву станути знову в передовій лаві на чолі збройного зриву проти смертельного, історичного ворога української нації – Московщини.

Вперше це було в вересні 1914 року, а другий раз на початку 1918 року в боротьбі проти російських комуністів.

Першою стратегічною концепцією Оперативного Штабу, який керував повстанчою акцією під командою ген. О.Осецького, була дефензива, скріплювання сил Директорії, після чого мала розпочатися воєнна акція проти московських сил, зібраних у Києві. Стрілецька Рада на своєму засіданні 30 жовтня спротивилася цьому плянові, вважаючи, що в даних обставинах тільки наглість нападу і скорість діяння є передумовою перемоги. Наказом Січових Стрільців було здобути в найкоротшому часі Київ.[199]

Оперативний Штаб прийняв змодифікований дещо плян, на основі якого доручено Січовим Стрільцям виконати тяжке й відповідальне завдання – своїми власними силами, не вижидаючи на допомогу других повстанчих формацій, негайно вдарити на Київ.

При твердій волі і рішучости діяння Січові Стрільці постановили дійти до своєї мети без огляду на небезпеки і перешкоди.

Після закінчення остаточної підготови вирушили з Білої Церкви у бойовій готовості три потяги Січових Стрільців в напрямі Хвастова і Києва. В усіх цих поїздах були уміщені перед паровозами два вагони з готовими до стрілу гарматами і скорострілами; за паровозом були криті вагони з піхотою; також на останньому відкритому вагоні були скоростріли.

Першим потягом виїхала 2-га сотня Осипа Думіна, із курінним командантом Романом Сушком, яка роззброївши гетьманську залогу, зайняла станцію Хвастів, яка від тоді стала осідком і центром Директорії і повстанського Оперативного Штабу аж до моменту здобуття Києва. Небуденна, енергійна та мовчазна постава Січових Стрільців викликала у всіх здогад, що це французи приїхали з Одеси.

Другий стрілецький транспорт вирушив вполудне 17 листопада під командою Федя Черняка. Їхала в ньому 3-тя