Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

двері з віконцем, куди подавали страву. Він міг тільки стояти. Вода в клітці сягала колін. Іноді вона піднімалася вище — підземелля було викопане під руслом річки.

Годували через день. Чашка юшки з молотих бананових шкуринок. Пити не давали. Пригорщами зачерпував ту воду, що була під ногами. Там плавало стільки гидоти!

З короткими перервами протримали в цій клітці два місяці. Потім перевели нагору, в барак. Він ніколи не забуде, як вони відчиняли двері. Останній тиждень з клітки його не випускали. Замок на дверях заіржавів, його довелося зрубувати зубилом. Наглядачі довго не могли з ним упоратися. Проморочившись із замком близько години, вони, мов скажені пси, накинулися з молотками на Якобуса. З підземелля його виволокли з проломленим черепом і перебитими ребрами.

Знесилений, побитий, виснажений до краю, він не міг ходити, але його гнали на трясовину й там примушували копати ями. Не тільки його. У цьому проклятому таборі таких було тисячі. Дехто з них перебував тут ще відтоді, як Голландія панувала над усією Індонезією. В'язні з Яви, Суматри, Калімантану, Молуккських островів…

Звичайною лопатою викопати яму в болоті неможливо, її одразу затягує. Та наглядачі примушували копати знову й знову. Коли яму затягувало, в'язня били. Багатьох поглинала трясовина, сотні вмирали від голоду, виснаження і катувань. Тих, хто вже не міг копати, примушували перетягувати з місця на місце каміння. Якщо в'язні збиралися гуртом і починали про щось говорити, їх без попередження розганяли автоматними чергами. Того, хто насмілювався сказати слово всупереч, кидали спеціально натренованим собакам.

Одного з наглядачів звали Віллі Беккер. Щонеділі він влаштовував для розваги «циркові вистави»: неграмотних в'язнів, які не мали ніякого уявлення про електрику, посилав лагодити дроти високовольтної лінії.

Вирватися звідси живим, здавалось, немислимо. Та сталося незбагненне. Якобус утік. У бараках Бовен Дігуле діяла підпільна молодіжна організація «Операсі пемуда Іріан» («Операції іріанської молоді»). Її центр містився в Соронзі, але більшість керівників було заарештовано. Двоє з них потрапили в цей табір. Там вони створили групу визволення. Одного разу Якобусові передали записку, надряпану чимось гострим на банановому листку:

«Товаришу, друже, брате!

Ми знаємо про вашу долю і глибоко шануємо вашу горду гідність. Ми щасливі усвідомлювати, що ви наш співвітчизник і патріот, брат по крові й духу. Наш обов'язок урятувати ваше життя. Нашому змордованому, уярмленому народові потрібні освічені, культурні сини. Наберіться терпіння і ждіть, ми готуємо вашу втечу. Пам'ятайте, на вас дивиться батьківщина. Борітеся!

Хай живе свобода!

«Операсі пемуда Іріан».

Вони допомогли йому втекти, і він став членом їхньої організації. У Соронзі, куди він пробрався після втечі, йому запропонували очолити політичний відділ центру. Якобус відмовився. Він просив зброї.

Ще з магнітофонного запису:

— «Пемуда» зацікавилася мною, коли я повернувся з Європи. Їм не подобалися мої виступи, потім мене арештували, і вони зрозуміли, що я можу бути на їхньому боці. Цю організацію створили місцеві малайці, але її підтримували всі, хто ненавидів голландців. У таборі людина з «Пемуди» розповіла мені про моїх рідних.

У мене було чотири сестри й три брати. Сестри, мабуть, живі, але я не знаю, де і як їх шукати. Я їх ніколи не бачив, вони народилися після того, як мене забрали в місіонерську школу. Тоді в нашій сім'ї було тільки три хлопчики, я і двоє моїх молодших братів. Ніу й Кодо. Того дня, коли до нас приїхав священнк, батько з ними втік у ліс, а я лишився з матір'ю. Для папуасів це, між іншим, характерно, про молодших дітей більше піклується батько, ніж мати. У вас в Європі навпаки.

1960 року біля нашого села, воно називалось Ікінем, голландці знайшли нафту. Хатини їм заважали, і вони наказали жителям села забиратись. Наказ виконали тільки жінки й діти. Чоловіки й діди замкнулись в оселях. Мої брати лишилися з батьком, вони були вже дорослі. Виселяли мешканців села солдати, а керував ними цивільний чиновник на ім'я Гонсалес. Він розпорядився підпалити всі хатини. По тих, хто вискакував з полум'я, солдати стріляли. Цього не приховували самі голландці. В газеті «Hey Гуїнеа курір» було надруковано портрет Гонсалеса і хвалебна стаття. Згодом я знайшов цей номер «Куріра». Якщо хочете, подам його як свідчення. Вони писали, нібито в селі Ікінем засіли заколотники. Генерал-губернатор нагородив Гонсалеса орденом і підвищив у посаді.

Я точно знаю, що мої брати й батько загинули, їх убив Гонсалес. Після повернення з Європи я його кілька разів бачив у Холландії на Юліаиа-вег, але я не знав, що він убивця моїх рідних. У Холландії він був знаменитістю, його збиралися настановити мером міста.

Сестер солдати повезли до Факфака, у свої казарми. Може, вони й зараз десь у тому районі. Від Ікінема до Факфана багато сотень кілометрів. Маги, напевне, добиралася туди пішки, я не встиг у неї запитати. Мені розповідали, що після нашої зустрічі вона збожеволіла й померла. Її тіло знайшли біля тієї церкви.

Я не міг сидіти в підпіллі, мене палила помста. Я вирішив організувати суто папуаський партизанський загін, щоб показати голландцям, що з ними б'ються не тільки партизани, підготовлені індонезійською регулярною армією. У Соронзі мені дали двох інструкторів-малайців, які розумілись на військовій справі. Ми одержали по пістолету й по одній пачці патронів, більше зброї не було.

Перед нами стояло дуже складне завдання. Коли ми з іелнкими труднощами організували партизанський загін з людей племені арфак, у нас був такий випадок. Якось до нас прийшли двоє молодих чоловіків з племені віндесі. Рік чому голландці погнали їх на будівництво срібної копальні. Вони звідти втекли й казали, що хочуть разом з нами поротися проти білих.

Племена арфак і віндесі ворогували. Дізнавшись, що и прийняли двох людей віндесі, з цього племені до нас з’явилися парламентери з вимогою видати зрадників, інакше віндесі нам оголошували війну. Я намагався переконані парламентерів, що вони чинять неправильно. Казав, що плем'я арфак більше не вважає своїми ворогами людей віндесі і ці двоє хлопців це зрадники, вони борються проти білих чужоземців, наших спільних ворогів. Спочатку парламентери нібито погодились, а