Олександр Семенович Іванченко - Дорогами Маклая

class="book">Дає наша робота якусь користь чи ні, його не хвилювало. Він мав вражаючу здатність пропускати всі мої протести повз вуха. Коли я вибухав, він дивився на мене зовсім незворушно. Потім спокійно казав: «Пане депутат, будь ласка, вам пора на трибуну». Чи щось на цей зразок. Сказати «будь ласка» він ніколи не забував. Я ненавидів його до судоми, до спазм, ладен був навіть убити. Іншим способом спекатися його було неможливо. Я хотів написати у Холландію, розповісти, в якому я становищі. Але це можна було зробити тільки через Ронні.

Розв'язка настала несподівано.

Того дня Якобус виступав в одній з приміських церков Факфака. Коли після виступу він виходив на вулицю, до його ніг, скрикнувши, впала стара жінка, на стегнах якої була пов'язка з мішковини.

— Тельгуме, синку…

Мабуть, вона впізнала його по племінному знаку на правій щоці. Той знак вона випалила маленькому Тельгуму своєю рукою.

Поліцейські, які йшли за Якобусом, кинулись уперед, щоб відтрутити жінку. Але він устиг підхопити її і міцно обняти. Він почув давно забуте рідне ім'я. Так могла назвати його тільки мати[58].

Приголомшений, Якобус притискав до себе матір, яка ридала від щастя, його розгублений погляд блукав по напівголій чорній юрбі, що обступила їх.

З лайкою і погрозами поліцейські розганяли юрбу, та щільне живе кільце ніби закам'яніло. На Якобуса дивилися десятки насторожених, допитливих очей. Очі мовчали, вони не могли говорити, але він, здавалося, чув їхній крик: «Ти син цієї жінки!»

Вони жаліли матір і зневажали сина. Він раптом згадав, як байдуже вони роздивлялися його в церкві.

Ведучи за собою стареньку, він ледве пробився до машини. Білий шофер послужливо відчинив дверцята. Потім тицьнув пальцем у жінку:

— Цю куди?

Насилу звівши подих, Якобус сказав:

— Вона моя мати!

Підбігли поліцейські, ошелешені і злі. Ронні, звертаючись до Якобусової матері, спитав крізь зуби:

— Ви можете довести, що пан депутат справді ваш син?

Старенька злякано позадкувала. Вона не розуміла, що в неї питав цей білий, але, мабуть, відчувала душею.

— Тельгуме, Тельгуме…

— Пана депутата звуть Якобусом, його батьки померли…

Якобуса охопило шаленство.

Все сталося блискавично. Змахнувши руками, Ронні гепнувся на землю. Наступної миті від різкого удару в потилицю Якобус знепритомнів. Потім відчув на зап'ястях своїх рук щось холодне. Почулося клацання.

Наручники!

У Холландії Якобуса судили за спробу вбити поліцейського. Перед судом до нього в камеру прийшов панотець Пінаар. Єпископ дуже постарів за ці чотири роки і тепер, здавалося, доживав останні дні. Певно, йому було щиро жаль Якобуса. Надто багато покладав він на нього надій, пишався ним і, мабуть, усе-таки любив. Нехай у його прихильності до Якобуса була користь, заздалегідь обміркований розрахунок виховати потрібну церкві й колоніальним властям людину, але це тривало чотирнадцять років. Надто довго вони були разом, щоб ставитись один до одного байдуже.

— Дитино моя, — сумовито сказав панотець Пінаар, — тебе можуть стратити.

— Я знаю, ваша превелебносте, поліція добивається смертної кари.

Єпископ зітхнув.

— Поліція має великий вплив.

— Що ж, виходить, мене буде страчено. — Якобус говорив з офіційною ввічливістю, але весело. Йому хотілося здаватись безтурботним.

Ще годину тому, походжаючи по задушливому склепу камери, він згадував єпископа і в його грудях закипали гнів і жадоба помсти. А тепер поява панотця Пінаара його втішила, він ніби забув, що цей прелат винен у всіх його нещастях більше, ніж будь-хто інший. У пам'яті несподівано спливло тільки те добре, чим полоняв його єпископ іще не так давно. Адже було й добре. Був випадок, коли Якобус захворів у школі на скарлатину і єпископ цілу ніч просидів біля його ліжка, як сиділа б мати. Були листи в Голландію, сповнені душевного тепла і батьківської ласки. Були мимовільні сльози старого, який зустрів свого вихованця після чотирирічної розлуки…

Якобус засмутився, що не може запропонувати старому стілець. У запліснявілій бетонній камері не було навіть звичайних тюремних нар. — В'язень спав на оберемку прілої трави.

Панотець Пінаар сказав, що він розмовляв з генерал-губернатором. Доктор Платеєл обіцяв випустити Якобуса на поруки церкви, якщо він публічно заявить про своє каяття і далі виступатиме перед папуасами.

Якобус іронічно посміхнувся.

— Знову підніматись на трибуну в цій пов'язці на стегнах? Чи мені дадуть нову? — Коли поліцейські били його, він був весь закривавлений. На матер'яній пов'язці на стегнах лишилися сліди крові.

У єпископа здригнулись губи.

— Так, мій хлопчику, тобі треба вдягнутись, я подбаю.

— Ні, ваша превелебносте, дякую. Я буду вам вдячний, якщо мені дозволять ще раз побачити матір. Більше нічого не треба. — Хвилинна благодушність вмить пропала. Якобуса знову душив гнів. І кривда, і та ще хлоп'яча жалість до самого себе, і безутішний, шалений смуток. — Я ненавиджу вашу церкву! — зненацька крикнув він, не володіючи собою.

Приголомшений, панотець Пінаар не зміг зронити й слова. Згорбившись, він вийшов з камери, і, здавалося, страждання було навіть на його старечій спині.

Напевне, стратою Якобусові тільки погрожували. Або його все-таки врятувало прохання єпископа.

Засудили до десяти років концтабору. Відбувати строк Якобус мав у Бовен Дігулі, в тому самому Бовен Дігулі, в'язні якого співали:

Подивіться на нас, Всі були ми колись людьми, Тепер ми болотяні черви, В Дігулі живими гниємо.

Спочатку карантин. Якобуса загнали в напівзатоплене темне підземелля і там заштовхнули до вузенької залізобетонної клітки: три суцільні стінки й заґратовані