Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

великими групами, без причини або з вигаданих причин. Люди об’єднуватимуться в спільноти, дивні, на перший погляд, і неприродні. Струси неминучі в будь-якому разі, та я постараюся звести їх до мінімуму. З тобою все буде гаразд, і з тими, на кого ти вкажеш. Ніякі кризи, війни їх не зачеплять.

— Які ще кризи?!

— Розслабся, розслабся, все буде добре. Хочеш, завезу тебе додому?

Арсен уявив, як зайде в напівтемну квартиру, відімкнувши двері своїм ключем. Мама на кухні сидить за ноутом, батько дивиться телевізор. Новини на одному каналі. Новини на іншому. «Піндоси, падлюки, знов знахабніли». «Ця паскуда, забань її негайно, я цю сучку знаю…» Це ти, сину? Здоров, сину.

У мене вдома дві приставки, подумав він з жахом. До телевізора й до ноутбука. Сидять, мов пацюки, й тиснуть на важілець задоволення. І по команді вмикають лампочку: свій — чужий.

— Головне в цім ділі — поступовість, — сказав його співрозмовник. — Малими дозами. Щодня. Гомеопатія.

— Наркоманія.

— Ні. Природний стан людини — шанувати себе, бути шанованим іншими, відчувати причетність до спільної справи, бути готовим пожертвувати собою заради загального добра. Заради своїх.

— Ти падлюка, — сказав Арсен.

— Ти теж. Ось, ми один одного вилаяли, а це неетично. Може, пошукаємо спільної мови? Ми ж розумні істоти?

— Маніпулятор…

— Тепер ти відштовхуєш мене, бо я став тобі чужий. У тебе лампочка на лобі, Арсене, засвітилася зараз червоним: я чужий. Ти не можеш зрозуміти моєї логіки. Ти ксенофоб.

Іван, що був одночасно Максимом, зітхнув — і різким поворотом керма на повній швидкості ввігнав машину під самоскид, що повільно повз поряд.

* * *

Джип прокотився п’ять метрів і став у безнадійній пробці. Праворуч, ліворуч, спереду й позаду чередою юрмилися машини. На світлофорі горів зелений, проте ніхто не рушав з місця: забите перехрестя.

— Це надовго, — сказав Максим.

Він сидів поруч з Арсеном за кермом свого джипа, мальовничо неголений, у розстебнутій лимонній вітровці, з-під якої визирала біла чиста футболка без єдиної плямочки крові.

Арсен скорчився замружившись, вчепившись у сидіння, як щойно в Івановій машині. У машині, що перетворилася на гармошку. Скрегіт металу й досі стояв у вухах.

— Я думав, ти вже звик, — сказав Максим. — Ми цифрові, брат. Файл знищено, на його місце став резервний. А тачка все одно була погана й числилась у викраденні.

— Більше ніколи так не роби, — прохрипів Арсен.

— Вибач. Виробнича необхідність. Ні, чесно, я не хотів тебе скривдити чи там налякати.

— Дякую. Ти дуже добрий.

Максим винувато знизав плечима і ввімкнув радіо.

— …і тепер там здоровенна пробка! — прокричав чоловік, здається, по телефону. — Алло, в студії, ви мене чуєте?

— Чуємо, спасибі, — відгукнувся дівочий статечний голос. — Нам дзвонили з приводу цієї аварії вже кілька разів… А правда, що постраждала «Шкода» була порожня?

— Не знаю! Самоскид поперек шосе, не проїхати, не пробитися…

— Спасибі. Отже, ми нагадуємо нашим слухачам…

Арсен вимкнув приймач. Джип проїхав два метри й знову став.

— А ти жахлива істота, — сказав Арсен.

Максим довго мовчав, та Арсен і не чекав відповіді.

— Я просто хочу додому, — сказав Максим, і Арсен навіть здригнувся від звуку його голосу. — Мій дім дуже далеко. Єдиний шанс — надіслати себе, як файл по мережі… якщо зберу інформаційну машину достатньої потужності.

— То ти справді інопланетянин?

— Я чужий, — сказав Максим з дивною інтонацією. — Чужо… земець. Чужо… світець, так точніше. Я частина тієї сили, що вічно хоче зла й вічно чинить добро… Цитати з мене пруть і пруть, і все не по суті.

— Був би шанс для людства, — сказав Арсен. — Якби воно все тебе зненавиділо. І об’єдналося.

— Та що з ним буде, з твоїм людством?! — Максим раптом розізлився. — Воно й крутіші бачило часи! І війни! І переселення! І кризи! Воно живуче, зараза, ніщо його не бере. Я піду, а воно залишиться, і через десять-двадцять років усе стане, як і було. Поки не з’явиться черговий бідолаха… Чогось мені здається, що я не перший, хто цю машинку використав за призначенням. І не останній.

Арсен помацав сидіння під собою. Сухе, от щастя. У тій «Шкоді» (то це була «Шкода»!), котра влетіла під самоскид, сидіння мокре напевно. І нікого нема. Машина-примара.

— Думаєш, після цього я на тебе працюватиму?

— А в тебе є вибір? — сумно запитав Максим.

Машина нарешті проїхала перехрестя й знову зупинилася.

— Подивись там, у бардачку, — так само сумно сказав Максим.

Арсен відкрив пластикові дверцятка. Бардачок був забитий дисками в тонких прозорих коробочках. Перші два диски, малинові, з логотипом невідомої фірми, були підписані маркером: «Аня». «Толік».

— Брешеш ти все, — вичавив Арсен.

Максим знизав плечима:

— Мені дуже жаль. Аня порушила баланс. Поки вона спала з Іваном, кохала Івана, слухалася Івана, все йшло за правилами. Але коли вона захотіла здивувати Івана, зрівнятися з Іваном, довести, що вона не просто дівка, а ще й сильна особистість…

— Цить.

— Це не ігри, не бійся. Твої товариші тепер — програми. Вони втратили частину функціональності, зате не питатимуть, чи етично зносити захист чужого компа або тримати в мережі п’ятдесят фальшивих ЖЖ-юзерів.

Арсен повернув диск з написом «Аня» й побачив на його світлому, блискучому боці віддзеркалення свого обличчя.

Вона така сама утиліта для Максима, як і я, подумав він, дивлячись собі у вічі. Але тільки мною маніпулювали, розважаючи, почухуючи черевце, підгодовуючи самолюбство лестощами. Аню тримали на повідку, використовуючи натуральне кохання. Справжнє, без домішок, жертовне, таке, як у Трістана та Ізольди.

— Ти заморочився? — стурбовано спитав Максим. — Не заморочуйся, послухай давнього друга. Питання стоїть просто: хто ти — тварюка тремтлива чи…