Вільям Кент Крюгер - Звичайна вдячність

Ховали Аріель ясної, погідної суботи. І хоча на небі лише подекуди пролітали хмаринки, над Нью-Бременом та долиною річки Міннесота висіло важке повітря. Ще один спекотний день без вітру. Я вдихав затхлу спеку і відчував її вагу, не було сил навіть поворухнутися.

До того часу мені вже стали відомі деякі подробиці загибелі Карла. Він їхав на своїй спортивній машині за містом — саме тією дорогою, де якось катав нас із Джейком. Здавалося, звідтоді минула вічність. Він летів надто швидко, проґавив поворот, і машина врізалася у височенну тополю. Від удару Карла кинуло на лобове скло — смерть настала миттєво. Він пив скотч з батькової пляшки. Доказів, що він намагався їхати по дорозі й оминути дерево, не знайшли. Можливо, причиною аварії став алкоголь, а може, й примарний плин його спантеличених думок. Запізно, ніхто того так і не довідається.

Заупокійну службу за Арієль було призначено на другу годину; її мали відправити в методистській церкві на Третій авеню, тобто через дорогу від нашої оселі. Тато попросив, аби голова методистської громади, Конрад Стефанс, провів і службу в церкві, і церемонію прощання біля могили. Він дібрав музику, зробив усі необхідні приготування, аби Лоррейн Ґрізвольд змогла виконати її на органі, і попросив Амелію Клемент доповнити красивим альтом звучання пісень. Тато домовився з Флоренцією Генн про поминальний обід для тих, хто прийде попрощатися з донькою. Він десятки разів робив це сам як священик і знав свою справу прекрасно, проте, впевнений, цього разу батько почувався інакше.

Прощання з покійною висмоктало з матері останні соки, вона так і не повернулася додому. У суботу вранці тато поїхав до діда, щоб поговорити з нею. Імовірно, йшлося і про Карла Брендта. Тато повернувся виснажений і спустошений, проте запевнив, що мама прийде на службу. Чесно кажучи, за таких умов, ідея здавалася невдалою. Похорон — це не лише покійник. Того дня Аріель вирушала в інший світ, щоб жити поруч із Тим, з ким на той час мама не могла знайти спільної мови, а чи зуміє колись… Я не міг позбутися хвилювання, що вона будь-якої миті може підвестися зі свого місця і втекти з церкви, а потім знайде якийсь спосіб, аби Його скривдити і помститися.

Люди почали збиратися за півгодини до початку служби. Вони під’їжджали до церкви, виходили з машини, підходили до храму, стояли і розмовляли. Я точно знав, про що велися розмови: Аріель, Карл, усе те болото. Подумав, що цю історію в Нью-Бремені розповідатимуть ще сотню років (так само, як пліткують про Велике повстання народу сіу), вживаючи гострі слівця: лярва, педик, позашлюбне дитя. І ніхто не пам’ятатиме, як саме все відбувалося і хто були ті люди. Я сидів поруч із Джейком і дивився на них з ґанку нашого будинку. Тато поїхав на «Паккарді» по маму. Він хотів, аби ми зайшли до церкви разом, як сім’я.

Джейк увесь день сидів, як миша, й мовчав більше ніж зазвичай. Мені було цікаво, чи це через загибель Карла, яка ще й досі не вкладалася в моїй голові. Я щиро молився, щоб це було лиш нещасним випадком, який спричинив випитий скотч. Я знав: якщо Карл справді намагався вкоротити собі віку, то це моя рука штовхнула його в те провалля. І Джейкова також, однак я, як дурень, вирів, що для брата події замальовано в інші кольори. Це я мав виступити наперекір Доулу і спростувати будь-які підозри про шпигування. Натомість я йому піддався, а брат усе розповів, й ось тепер Карл мертвий. Я злився на себе: Карлові не треба було робити те, що він накоїв. Дехто цілісіньке життя проживав з найчорнішими таємницями, які щомиті могли все зруйнувати. Щось страхітливе трапилося з татом на війні, проте він знайшов у собі сили жити далі. Я? Я жив, усвідомлюючи, що відпустив чоловіка, який, імовірно, вбив мою сестру. Ця таємниця подекуди була такою нестерпною, однак думки про самогубство я гнав геть. Мені здавалося, якщо місце чи ситуація роблять твоє життя нестерпним, необхідно знайти спосіб їх перебороти. Можливо, допоможе проста розмова, а ні — то варто переїхати в інше місце, де ніхто тебе не знає, і почати все з нуля. Самогубство — найгірший з можливих варіантів.

— Є речі, від яких не втекти, — долинули з порожнечі братові слова.

З того місця, де ми сиділи, він уважно роздивлявся сонце, що якраз висіло над дзвіницею. Мені здавалося, якщо Джейк негайно не відведе погляд убік, точно осліпне.

— Що ти маєш на увазі?

— Від себе. Від цього не втечеш. Можна пережити і забути чимало, окрім того, ким ти є.

— Не розумію, ти про що?

— Я завжди заїкатимусь. Люди завжди будуть з мене кепкувати. Іноді здається, що мені варто себе вбити.

— Не верзи дурниць.

Нарешті він перестав витріщатися на сонце і перевів погляд на мене. Його зіниці здавалися геть крихітними цяточками, намальованими олівцем.

— Як то воно?

— Що — як воно?

— Помирати. Бути мертвим.

Я вважав, це різні речі. Бути покійником — це одне, а помирати — зовсім інше.

— Не хочу про це думати.

— Я думаю про це весь день, нічого більше в голову не лізе.

— Краще не треба…

— Це лякає мене. Мені цікаво, чи боявся Карл, —