Пауло Коельо - Переможець завжди самотнiй

Ліза — погоджується, що її біографія складена дуже вдало. Лімузин прибуває до пункту призначення, і там їх знову зустрічають знамениті охоронці в чорних костюмах, у білих сорочках, краватках і з невеличкими раціями в руках, так ніби вони справжні поліціянти (схоже, саме такою є колективна мрія тієї групи). Один із них каже водієві, щоб той їхав далі, бо заходити ще рано.

Проте андрогін на цю мить уже зважив усі ризики й дійшов висновку, що ліпше прибути сюди рано, ніж пізно. Він виходить із лімузина і підходить до чоловіка, який удвічі перевищує його розмірами. Габріела хоче розвіяти свою увагу, подумати про щось інше.

— Якої марки цей автомобіль?

— «Майбах 57С», — відповідає їй шофер із німецьким акцентом. — Справжній витвір мистецтва, досконала машина, люкс. Був створений…

Але вона вже не слухає. Бачить, як андрогін сперечається з чоловіком, удвічі більшим за його розміри. Той, схоже, нічого не хоче слухати, знаками показує, щоб його співрозмовник повернувся до своєї машини й щоб вони не створювали пробку на вулиці. Андрогін, такий собі комарик, відвертається від слона й іде до автомобіля.

Відчиняє дверцята й каже Габріелі, щоб вона виходила.

Вони зайдуть так чи інак.

Габріела боїться найгіршого — скандалу. Вона йде поруч із комариком до слона, і той їм каже: «Зупиніться, не можна заходити!», але обоє не зупиняються. Габріела чує й інші голоси, які кажуть: «Будь ласка, шануйте правила, ми ще не відчиняємо двері!» Вона не має мужності озирнутися, боячись, що зграя охоронців зараз їх наздожене і тоді їм буде непереливки. Але нічого не відбувається, й андрогін навіть не прискорив ходу, певно, з поваги до довгої сукні своєї супутниці. Тепер вони йдуть через дуже гарний сад, обрій перед ними забарвлюється в рожеві та сині кольори, й сонце заходить.

Андрогін утішається своєю перемогою.

— Вони дуже хоробрі, коли ніхто їм не суперечить. Але досить підвищити голос, подивитися їм у вічі і йти, куди тобі треба, й вони не ризикують тебе зупинити. Я маю запрошення й усе, що треба; ті здоровила не такі вже й дурні, вони знають, що лише люди значні спроможні ставитися до них так, як вони на те заслуговують.

А тоді додав із несподівано смиренною відвертістю:

— А я вже звик удавати із себе особу значну.

Вони підходять до готелю-люкс, цілковито ізольованого від вуличного руху Канна, де оселяються лише ті, кому нема потреби прогулюватися по набережній Круазетт. Андрогін каже, щоб Габріела-Ліза пішла до бару й замовила два келихи шампанського, в такий спосіб вона покаже, що її супроводжують. Не розмовляти з людьми незнайомими. Поводитися пристойно. А він піде розвідати, що тут діється, і роздасть буклети.

— Хоч це тільки формальність. Ніхто не друкуватиме твоє фото, проте мені за це платять. Повернуся через хвилину.

— Але ж ти щойно сказав, що фотографи…

Проте андрогін уже напустив на себе колишній пихатий вираз і, перш ніж Габріела встигла докінчити свою фразу, зник.

Вільних столиків немає, бар заповнений чоловіками в смокінгах та жінками в довгих сукнях. Усі розмовляють дуже тихо — це коли розмовляють, бо більшість мовчать, дивлячись на океан, який можна бачити крізь великі вікна. І хоч Габріела вперше перебуває в такому місці, вона легко вловлює почуття, яке неможливо сплутати з жодним іншим і яке плаває над цими вінценосними головами, — почуття глибокої і безнадійної нудьги.

Усі ці люди вже побували на сотнях, на тисячах таких гала-вечірок, як ця. Колись вони переживали солодке хвилювання, сподіваючись, що пізнають тут невідоме, зустрінуть нове кохання, налагодять важливі професійні контакти; але тепер, коли вони досягли вершини свого життєвого успіху, для них уже не існує викликів, залишається тільки порівнювати яхти, свої дорогоцінності з дорогоцінностями сусідки, тих, хто сидить за столом неподалік від вікна, з тими, хто сидить майже біля самих дверей, що незаперечно свідчить про перевагу перших над другими. Атож, тільки це й лишається їм у кінці: нудьга й безглузде суперництво. Десятиліття, згаяні на те, щоб добутися сюди, де вони сидять тепер, нічим не збагатили їхні душі, вони навіть утратили спроможність помилуватися ще одним призахідним сонцем крізь вікна одного з таких шикарних барів.

Про що думають оті жінки, такі багаті, такі мовчазні, такі далекі від своїх чоловіків?

Про невблаганність віку.

Про те, що їх чекають усе нові й нові пластичні операції, щоб усунути шкоду, заподіяну часом. Габріела знає, що рано чи пізно її чекає те саме, і зненацька — можливо, внаслідок тих бурхливих переживань, що накотилися на неї в цей день, який закінчується зовсім інакше, ніж почався, — сумні думки повертаються.

Знову це відчуття жаху, змішаного з веселою безтурботністю. Знову відчуття того, що, попри всі зусилля, вона не заслуговує на те, що з нею тепер відбувається. Вона лише дівчина, яка має певний досвід у своїй роботі, але зовсім не готова до нового життя. Вона не знає його правил, вона ризикує більше, ніж дозволяє здоровий глузд, цей світ їй не належить, і вона ніколи не зможе стати його частиною. Вона почувається розгубленою, вона не знає, що робитиме тут, у Європі — чим погано бути актрисою у Сполучених Штатах, роблячи тільки те, що тобі до вподоби, а не те, чого хочуть від тебе інші. Вона хоче бути щасливою й не певна, що саме ця дорога приведе її до щастя.

«Зупинися! Жени геть ці думки!»

Ти не можеш робити тут вправи з йоги, але спробуй зосередити свої думки на морі та червоно-золотавих барвах неба.

Перед тобою справді унікальна нагода — ти повинна подолати