Олена Герасим'юк - Розстрільний календар

КДБ зробив акцент саме на віршах як на доказах антирадянської пропаганди. Ось цитата з вироку: у віршах Ратушинська «зводить наклеп на радянський державний і суспільний лад, зокрема, вона твердить, що наша країна ніби є «убогою», «плодить вірнопідданих і холопів» та що «в ній начебто існує терор проти інакодумства».

Ратушинська була засуджена до 7 років таборів та 5 років заслання, покарання відбувала в Мордовії.

На її підтримку розгорнувся масштабний міжнародний рух. З вимогами звільнити Ратушинську виступали «Міжнародна Амністія» та міжнародний ПЕН-клуб.

Звільнена поетеса була 9 жовтня 1986 року — цього дня один з генералів КДБ відвіз її до київської домівки.

Після звільнення Ратушинська з чоловіком поїхали до Великої Британії із тримісячним візитом (були запрошені на зустріч із ПЕН-клубом), але під час поїздки, 14 травня 1987 року, обоє були позбавлені радянського громадянства. Подружжя залишилося за кордоном.

Ратушинська викладала в університеті Чикаго та займалася літературною та правозахисною діяльністю:

«Навколо мене було тоді дуже багато галасу на Заході, тому я не давала жодного інтерв’ю без умови, що мені дадуть назвати хоча б три-чотири імені тих людей, які зараз сидять за політичними звинуваченнями і яких катують за те, що вони відмовляються просити про помилування або співпрацювати з КДБ».

Ратушинська — автор всесвітньо відомої книги «Серый — цвет надежды» («Сірий — колір надії»), яка присвячена життю політичної зони для жінок.

Наприкінці 1990-х років Ірина Ратушинська отримала російське громадянство і в 1998 році разом з чоловіком та двома синами переїхала до Москви.

Джерела

Ірина Ратушинська: «Коли я дізналася, що саме Марчуку докоряють минулим — я не могла промовчати» // День. — 1999. — 9 жовтня. Режим доступу: https://bit.ly/2d6HyVq

Карасик С. Ратушинська Ірина Борисівна // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу: https://bit.ly/2cjZCtz

Ратушинская Ирина. Серый — цвет надежды. — Лондон, 1989. Режим доступу: https://bit.ly/2cwQx03

18 вересня 1979 року вбитий керівник підпільної організації Іван Мандрик

Іван Мандрик випав з вікна четвертого поверху готелю «Україна» з ножовою раною під лівою пахвою.

Іван Мандрик (псевдо — Богдан Сердюк) був членом Української Загальнонародної Організації (з 1961 року — Український Національний Фронт) — підпільної політичної організації, що діяла на Івано-Франківщині. Структура налічувала понад 200 учасників по всій Україні.

Підпільники передруковували матеріали ОУН, видавали журнал «Український вісник» та альманах «Прозріння».

У вересні 1979 року керівників організації — Миколу Крайника, В. Зварича та Івана Мандрика — було заарештовано. Крайник і Зварич отримали терміни ув’язнення, Мандрик був убитий за загадкових обставин.

Джерело

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012. 19 вересня 1980 року заарештований економіст Мефодій Волинець66

На момент другого арешту Волинцю виповнилося 54 роки. Після першого арешту (1950 р.) минуло вже 30 років — тоді його «взяли» за створення «антирадянської націоналістичної організації» (Волинець разом із соратниками створив «Спілку», метою якої було здобуття Україною незалежності).

Відбувши сім років у таборах, Волинець звільнився (1957 рік), але, за його власними словами, увесь час знав, що заарештувати його знову можуть будь-коли.

Волинець, як людина, що тверезо розуміла механізми дій КДБ, готувався: враховуючи те, що він усе життя писав вірші, та припускаючи можливість нового арешту, Мефодій зробив дописування у газети свого роду методом перевірки — чи він на гачку, чи ще ні: «В районній газеті «Ленінським шляхом» мене друкували, і я знав, що коли мене перестануть друкувати — значить усе. Це в мене було як пробний камінь… Загалом, якщо порахувати, кілька сотень було надруковано — вірші, гуморески прозою і віршовані».

Дива не сталося: «Вже було видно, що мене збираються арештувати. Тоді арештували Юрія Залету, він викладав французьку мову в Студениці. У нього вже видана була одна книжка «Хто витримає спеку» — вона є у мене, він мені її подарував… Разів три ночував у мене».

Самого Залету заарештували у липні 1980 року. В його записній книжці знайшлися відомості й про Волинця (зокрема, про те, що той ма друкарську машинку, був знайомий з письменниками). Таким чином слідство отримало базу для звинувачення.

Ось як Волинець згадував обшуки у своїй оселі: «Шукали навіть у туалеті, ніби я в туалеті ховав рукописи Залети. Навіть дитячі колготки маленької доньки перевіряли, школярки. А як зайшли до бібліотеки та взялися трусити — а там було що трусити, — закінчили день увечері, опечатали і поїхали. На другий день знов приїхали, знову цілий день, і знайшли мої щоденники. О, щоденники знайшли! Тоді вони вже тут сіли, посадили двох своїх стукачів, щоб по датах сортували. Два дні трусили, 6 і 7 серпня».

Справу проти Мефодія Волинця порушили 11 вересня, а 19 вересня — заарештували. 14 листопада в Житомирі його засудили до 3 років позбавлення волі в таборах суворого режиму.

Мефодій Волинець відбував покарання у с. Райки Бердичівського району Житомирської області, у 1981 році відбув на поселення до Пермської області. Звільнений був у віці 57 років у вересні 1983 року.

«Після цього вже абсолютно нічого страшного не було, — згадував він. — От тільки сусідів підсилали, щоб підслуховували, хто ходить до мене. Казали, що в мене тут «жучки», людей відмовляли: не ходіть туди. Поки я сидів у тюрмі, дружині писали на дверях «бандеровка». Ну, мені у поштову скриньку вкидали — в мене десь воно є, тільки треба шукати — такий череп зі схрещеними кістками. А так усе нічого».

Джерела

Овсієнко Василь. Волинець Методій (Михтодь) Іванович: [Інтер­в’ю 4.06. 2001 р., м. Коростишів] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 12 липня. Режим доступу: https://bit.ly/2cUpxHF

Овсієнко Василь. Волинець Михтодь Іванович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 10 липня. Режим доступу: https://bit.ly/2cAggYZ

22 вересня 1938 року вбита поетеса Вероніка Черняхівська

Взагалі я сподіваюся, що моє життя складеться гарно, і це додає мені сил...

Зі щоденника Вероніки Черняхівської, 1917 рік