Олександр Медведєв - Танці утрьох

зв’язаних з убивством Марини Рубіної, уже давно не підвладний його волі. Нерозумно було вдавати із себе героя. Єдине, що могло допомогти йому гідно завершити розслідування — спокій і природність поводження. Саме тому він не поставив жодного запитання Наталі, а натомість сказав:

— Ви обидві були чарівні. Особливо ти.

— Дякую, — здивовано всміхнулася Наталя. — Дякую, Володю.

Смолич вирішив мовчати.

— А вам, Максиме Петровичу, сподобалося? — суворо запитав Смолича слідчий.

— Вражає, — буркнув той.

Вуаль надійно ховала очі Наталі, однак Кононов відзначив про себе, як вороже вона подивилася на бухгалтера.

Зависла пауза. Кононов роздумував, що ж робити далі. На одній шальці терезів була Наталя, яку йому дуже кортіло посадити в машину і відвезти до себе додому, а на іншій — Смолич, службовий обов’язок, Управління, Булавін, зрештою, честолюбство.

Кононову залишалося лише одне: узяти бухгалтера під свій захист як головного свідка і негласно заарештувати його як убивцю. Тому він вирішив відвезти бухгалтера до себе додому і там, поки залізо гаряче, взяти в нього письмові показання. Уранці доставити Смолича в Управління і відразу ж — у СІЗО. Потому піти до Булавіна і не залишати кабінету свого начальника доти, поки він не відкличе Кононова з відпустки і не визнає, що той дуже добре справився із завданням.

Але Кононов не знав, як поступити з Наталею. Узяти її із собою? Але ж може все зіпсувати. Відвезти її на квартиру? Ще з’явиться Гретинський… Кононов відчув легкий спалах ревнощів.

На щастя, усе вирішилося само собою.

— Володю, мені час їхати, — сказала Наталя і доторкнулась кінчиками пальців до його руки. У цьому жесті було так багато тепла і розуміння, що Кононов миттєво забув і про Осетинського, і про ревнощі.

— Одна? Не боїшся?

— А чого мені боятися? Сяду в машину — і додому. Вранці подзвоню тобі на роботу.

Кононова це влаштовувало якнайкраще.

— Добре, Наталю, ми з паном Смоличем підемо до мене. Наразі проведемо тебе до машини.

Наталя покликали офіціанта.

— Чогось бажаєте? — послужливо запитав той.

— Рахунок, будь ласка, — зніяковіло попросила дівчина. «Їй, напевне, і справді було ніяково йти так рано, адже вона звикла засиджуватися тут до ранку», — подумав Кононов.

— Рахунок тільки на вас, чи на пана Смолича теж?

— На пана Смолича теж, — суворо мовив Кононов.

Розрахувавшись, трійця попрямувала до виходу.

Кононов зауважив про себе, що Наталя дала офіціантові на чай, Смолич же навіть копійки не накинув.

На вулиці було свіжо, навіть дещо прохолодно. Кононов з вдячністю гладив борти нової куртки. Коли підійшли до Наталчиної машини, Кононов зупинив своїх супутників і обережно заглянув під днище, уважно оглянув бампери й салон.

Смолич п’яно хихикнув:

— Бомба?

Слідчий, насупившись, пробурмотав:

— Тіпун вам на язик, громадянине Смолич.

Наталя підійшла упритул до Кононова і гаряче зашептала на вухо:

— Володю, я хочу, щоб ти знав… Я мріяла про такого чоловіка, як ти…

Кононов повернувся до неї і без залишку випив її слова довгим поцілунком.

* * *

14 травня, 00.16

Провівши Наталчину машину вдячним поглядом, Кононов повернувся до Смолича і по-ментовськи запитав:

— Максиме Петровичу, гроші у вас залишилися?

Смолич ствердно кивнув. Він ніколи ще не бачив Кононова таким задоволеним, веселим і водночас спокійним і впевненим у собі.

— Гадаю, краще піти до проспекту. Тут ми нікого в такий час не піймаємо.

«Голубий Дунай» знаходився в самому центрі міста, але знайти його було нелегко. Ресторан був вдало замаскований. Ніякої тобі реклами. Тільки знаючі люди могли його знайти без проблем — новачки обов’язково звертали або не в те підворіття, або не в той провулок. Так раніше головасті архітектори приховували від людського ока найбільш важливі об’єкти, як правило, чекістські і геерушні контори: ніби вони в центрі, а спробуй знайти. До слова варто сказати, що поруч з «Голубим Дунаєм» містилася колишня обласна «глушилка», що перекривала дисидентам доступ до «потоків мерзенної неправди, яку вивергали наклепницькі радіостанції».

Кононов і Смолич ішли мовчки. Незважаючи на втому, Кононов був зібраний, крокував пружною ходою спортсмена і відчував себе молодим мисливським псом, що тягне за вухо дебелого кабана. Порівняння не дуже сподобалося Кононову. Який зі Смолича кабан? Звичайнісінький гад. А який з нього самого, з Кононова, мисливський пес? Пси служать своїм господарям, Кононов же заприсягся служити лише самому собі. Ну й Наталі.

Занурений у свої думки, Кононов не відразу відчув, що Смолич смикає його за рукав.

Вони були рівно посередині провулка. А в його кінці, підсвічена вогнями міста, стояла Наталя. Стояла нерухомо, заклавши руки за спину, і її силует нагадував чорну шахову королеву.

Наталю і Кононова розділяли тридцять сім метрів.

Єдине, що спало тієї миті Кононову на думку: як вона не