Майкл Маршалл Сміт - Непрохані

— Чудово, — кивнув я. — Тепер ідіть і стійте там, де я показав.

Ми з Ґері дочекалися, поки вони перейдуть на той бік. Ел-Ті став на тому розі, що ближче, його приятель почимчикував до дальнього. Вже за хвилину люди почали переходити на інший бік, щоб тільки не мати з ними справи.

— Вперед, — сказав я.

Перетнувши вулицю, я опинився перед дверима будівлі. Ґері йшов за мною.

— Діставай телефон, — сказав я. — Вдай, що кудись дзвониш. Час до часу поглядай на будівлю.

Сам я дістав ключі. Я все робив повільно, вдаючи, ніби напівпорожня вулиця й наявність спільника, який буцімто збирався увійти в будівлю на легальних засадах, забезпечували мені невидимість.

— Господи, — сказав через дві хвилини Фішер. — Там поліцейська машина.

— Де?

— Он там, на перехресті.

— Пильнуй її.

Я заходився працювати далі. Сконцентрувався на відчутті металу всередині замка, на тому, як поєднуються його приховані деталі, що треба зробити, щоб вони піддалися. Нічого не виходило. Я спробував гнучкішу відмичку.

— Чорт. Він пішов, — повідомив Фішер, глянувши в інший бік.

— Хто? Поліція?

— Ні, твій друг. Ел-Ті оцей. Просто зник, я навіть не бачив як.

— Що роблять поліцейські?

— Зупинилася біля того іншого хлопця.

— Нічого, впорається.

— Він біжить сюди.

— Лайно собаче! — не стримався я. Озирнувся і побачив, що приятель Ел-Ті мчить вулицею, один коп женеться за ним, а другий говорить у рацію.

— Цей паскуда лишив наркоту при собі,— прокоментував я. — Ну нікому не можна вірити.

— Джеку, він до нас біжить.

— Знаю. Стань спиною до вулиці.

Я розвернувся до дверей і заплющив очі. Я чув тупіт кроків, чув, як коп кричить, наказуючи порушнику зупинитися, але намагався сконцентруватися за металевій смужці у себе в руках.

— Джеку…

— Замовкни, Ґері. Я майже закінчив.

Звук хаосу наближався.

— Він! — волав хтось, задихаючись. — То все він, він!

Приятель Ел-Ті зупинився за десять метрів од нас, показуючи на мене пальцем. Коп, що його переслідував, сповільнив кроки, тримаючи руку на пістолеті. Він явно обдумував новий поворот подій. Його напарник теж рухався в наш бік. Здалеку я почув завивання сирен.

— Він! — повторив високий, вказуючи на мене. Коп повільно наближався до нього, але поглядав і в мій бік. — Він мені заплатив. Сказав там стояти. Нікому я нічого не продавав.

З ними порівнявся другий коп. Його напарник схопив високого за руку, а другий рушив до нас із Ґері.

— Даруйте, сер, — голосно промовив він. — Ви знаєте, про що говорить цей чоловік?

— Пробачте, гадки не маю, — я глянув на нього з неуважною байдужістю законослухняної людини. Почулося тихе клацання: замок піддався. Я штовхнув двері, відчиняючи їх, з таким виглядом, ніби роблю це двічі на день. — Щось трапилося?

Коп придивися до мене, швидко втрачаючи інтерес, і пішов допомагати колезі приборкувати високого, бо той пручався, кричав і здійняв страшну колотнечу.

Я зайшов усередину, Фішер слідом за мною.

Коли двері зачинилися, ми опинилась у цілковитій темряві. Я не хотів шукати вимикач на очах у копів.

— Господи, — простогнав Фішер. — Це було…

— …нормально, — перебив його я. — Тихше.

Я витяг дешевий ліхтарик, який купив перед зустріччю з Ел-Ті. Спрямував світло на двері, ковзнув променем по стіні на висоті трохи нижче людського зросту. Виявив ряд вимикачів. Підняв їх один по одному. Нічого не трапилося. Я посвітив на підлогу. Там було чисто.

— Немає напруги в мережі,— сказав Фішер.

— Але немає ні сміття, ні пошти. Тут прибирають.

Ми стояли у широкому коридорі з високою стелею. Лахміття шпалер на стінах, нерівна підлога. Колись її було охайно вистелено кахлями, але тепер вони розтріскалися. Деяких кахлів бракувало. Я рушив уперед, обережно ступаючи. Пахло вогкістю, затхлістю, старістю. За п’ять метрів від входу були нещільно причинені двері. За ними я виявив довгу вузьку кухню, робоче приміщення кав’ярні, яка займала цю будівлю останньою. У світлі мого ліхтаря здавалося, що власники просто покинули все однієї чудової миті й не повернулися. Розбиті чашки, іржава машинерія, сморід щурячого посліду — і запах самого Сієтла, запах туману і кави. Будівля була мертва. Наче корабель, що зазнав трощі й лежить на дні океану.

За наступними двома дверима ховався широкий темний простір, заповнений прилавками й вітринами, відсунутими від стін і зваленими купами, знову ніби кораблі на кладовищі суден, — то були залишки давнішого періоду, коли тут була крамниця.

Я повернувся в коридор і побачив двері у дальній стіні. Посмикав — не піддалися. Мабуть, це на оці двері ми дивилися з парковки. Були також двері під сходами. Я відчинив їх; за ними були морок, холод і вузькі дерев’яні сходинки, що вели униз, в підвал.

Далі я рушив сходами нагору, обережно переносячи вагу зі східця на східець і тримаючись за поруччя, поки не впевнився, що сходи витримають. Фішер ішов за мною. Досягти другого поверху, я жестом попросив його завмерти і дослухався.