Майкл Маршалл Сміт - Непрохані

Ні далекої розмови, ані рипіння підлоги під кроками.

На цьому поверсі всі двері були замкнені. На третьому теж. Хтось подбав про техніку пожежної безпеки і позачиняв їх, щоб у разі пожежі полум’я не перекидалося з кімнати в кімнату. На третьому поверсі я навмання обрав одні двері й тихо зламав замок.

З того боку виявилася велика порожня кімната, яка тягнулася вздовж усієї фасадної стіни. Світилися щілини навколо затулених вікон. Поковзавши променем ліхтаря туди-сюди, я виявив трохи меблів, шнури подовжувачів на підлозі та стінах, запліснявілі рулони тла для зйомки. Мабуть, тут була студія. Я спробував уявити, як юна Емі сидить в одному з тих крісел, попиває каву, спостерігає за зйомками. Не зміг.

Фішер стояв у дверях, його обличчя блідою плямою проступало крізь темряву. Я показав на стелю.

— Набери їх ще раз.

Він набрав номер. Ми почули, як дзвонить телефон поверхом вище, ніби хтось панічно дзеленчить невеликим дзвоником: порохнявий звук, відлуння звуку. Ніхто не відповів. Не ввімкнувся й автовідповідач.

Напруженість у животі та плечах потроху відступала. Я відчув зібраність, якої не знав майже рік.

— Усе гаразд? — прошепотів Фішер. Його обличчя було зморщене, знервоване, він дивно дивився на мене.

Не на лице — на праву руку. Я зрозумів, що напруженість не зникла, просто розійшлася по всьому моєму тілу.

І що я, сам того не помітивши, дістав пістолет.

— Усе гаразд, — відповів я.

Пройшов повз нього в кінець коридору, вигнув шию, зазираючи на наступний проліт сходів. Промінь світла я спрямував на стіну поруч, щоб не виказати себе. Підняв руку, застерігаючи Фішера не наближатись.

Обережно ступаючи, я наполовину пройшов проліт. Зупинився. Дослухався. Не було чути нічого, крім приглушеного шурхоту машин знадвору та крапання води десь у будівлі. Жестами покликавши Фішера, я почав підніматися далі. Почекав його, й ось ми стоїмо на останньому поверсі, на вершечку сходів.

Коридор був такий самий, як і на нижчих поверхах: довгастий, вигнутий, з дверима, що вели у різні приміщення у передній і бокових частинах будівлі. Темрява. Ліворуч від нас коридор нагадував космічну порожнечу.

А от з-під дверей напроти жевріло світло. Фішер теж помітив.

Я тихо наблизився до дверей, сховавши ліхтарик у долоні й відвернувши його в інший бік. Зблизька було видно, що ці двері відрізняються від тих, що були на нижчих поверхах. Нові, міцні… броньовані. З ручки звисав замок завбільшки з мій кулак.

Вимкнувши ліхтарик зовсім, я поклав його у кишеню. Відчув, як великий палець ніби сам собою знімає пістолет з запобіжника, і вирішив йому не заважати. Поклав долоню на круглу ручку дверей і легенько притиснув двері, сподіваючись, що це допоможе відчинити їх безшумно.

Вони були тяжкі, але ручка прокрутилася на повний оберт.

Тримаючи її, я посунувся праворуч і жестом звелів Фішеру сховатися за мене. Потім я потягнув двері на себе. На це знадобилося зусилля, але відчинилися вони тихо.

Коли проміжок став завширшки десь зо два пальці, я зупинився.

Кімната за дверима була слабко освітлена лампою в куті письмового столу — старою складаною лампою з зеленим абажуром. За столом я роздивився книжкову полицю, що займала всю стіну від стелі до підлоги, ряди шкіряних книжкових корінців. Тепер, коли двері було відчинено, я чув легке, швидке клацання.

Спершу я подумав, що то пацюк або кілька бігають дерев’яною підлогою. А потім зрозумів, що то за звук. Я сам такий час від час видавав останній рік.

Перш ніж увійти у двері, не вдихайте глибоко. Просто заходьте.

Я увійшов у кімнату, що, за винятком столу й полиць, виявилася порожньою. Перегородки прибрали, тому вона була дуже велика, у формі літери «L». Гола дерев’яна підлога. Стільці відсутні. Вікна затулені, з освітлення — лише ота лампа.

За столом сидів чоловік. Екран ноутбука кидав синюватий відблиск на його обличчя. Він лагідно звів на мене очі. Я здивовано вирячився у відповідь.

— Бен! — вигукнув я.

Фішер закляк. Бен Цимерман глянув на нього, потім на мене.

— Ой лишенько, — сказав він. — Так і вийшло.

— Що? — не зрозумів я. — Що вийшло?

— Я попереджала, — сказав інший голос. Я розвернувся і побачив біля протилежної стіни Боббі Цимерман.

— Щойно Боббі з тобою познайомилася, — мовив Бен, — то сказала, що з тобою будуть проблеми. Варто було її послухатися.

— О, варто було, — погодилася його дружина.

Бен знову почав клацати клавіатурою. Я збагнув, що стою, наставивши на нього пістолет. Я опустив руку. Бен був якимсь інакшим, ніж я звик його бачити у Бірч-Кросинг.

Замість потертих військових штанів і светра він був вбраний у темний костюм з краваткою. Іншою стала його статура. Зникло відчуття поблажливої неформальності. Він не був схожий на професора історії, і раптом я зрозумів, де я вже таке бачив. Кого він мені нагадує.

— Джеку, — покликав Фішер. — Ти що, знаєш його?

— Це мій сусіда, — озвався я. На щоках у Фішера червоніли плями, зморшки біля очей поглибшали. — Його звати Бен Цимерман.

— Ні! — Фішер говорив, мов уперта дитина. — Це Бен Літтон. Один з Кренфілдових юристів. Він приїздив до нас в офіс у Чикаго.

Я витягнув світлини, з якими не розлучався з того дня, як Фішер дав їх мені — два дні тому, за п'ять хвилин ходу від цього самого місця.