Майкл Маршалл Сміт - Непрохані

більшим нетерпінням на свій кінець. Готова повернутися додому самотньою, піти геть, коли поранений пес — її тіло — нарешті вгомониться і здохне, і вона стане нарешті вільна від його потреб, вимог і любові.

Тоді Шепард винуватив матір у тому, що вона здалася. Тепер — розумів її.

Скоро його телефон знову задзвонив. Він глянув на номер і зняв слухавку.

— Ми знайшли особу, яку ти шукаєш, — повідомила Роза. — Деталі зустрічі погоджено.

— Гаразд, — відповів він. — Прибуду на місце.

— Коли я подзвоню, поквапся туди, — сказала вона. — Ситуація потребує негайного вирішення, бо в мене великі підозри щодо того, хто це повернувся.

— Хто ж? — запитав він, бажаючи перевірити її здогади і намагаючись говорити так, ніби йому немає діла.

— Дехто, кого знали ми обоє,— буркнула вона і кинула слухавку.

Шепард підвівся. Вона все знала. Але те не мало значення. Важливо було, щоб Медисон О’Доннелл померла. І якнайшвидше.

Він дістав пістолет з валізи і замкнув її.

Розділ 36

— Гадки не маю, як ми це зробимо, — сказав Ґері.

Ми вже п’ять хвилин вивчали задню стіну будівлі в Беллтауні й поки що впевнилися тільки в тому, що вікна там забиті геть усі, починаючи від першого поверху. Пожежні драбини були наявні лише формально: закінчувалися за п’ять метрів від землі й навряд чи витримали б вагу кішки. Двері на рівні вулиці було замкнено на засуви, відімкнути які можна було тільки зсередини. Щоб відчинити їх, знадобилася б кувалда — але такий варіант привернув би до себе увагу всієї парковки, яка прилягала до задньої стіни будівлі та з якої ми зараз роздивлялися її, визираючи крізь лобове скло машини. Туди-сюди ходили люди, в кабінці сидів наявний працівник. Він уже поглянув на нас із відвертою підозрою. На цій парковці ніхто не торгуватиме наркотиками, ніби говорив його погляд. І дверей не вибиватиме.

Ми вийшли з машини, обігнули будівлю, перейшли на той бік вулиці й роздивилися її звідти. Була вже майже п’ята. Машин було небагато, але їздили вони швидко. Водій би нічого не помітив. Проблему становили пішоходи. Тут їх було багато — привертали увагу бари, старі занюхані й нові з надією на краще майбутнє, та різні ресторанчики. Більшість пішоходів, звісно, не полізуть не в свою справу, але можуть знайтися такі, що полізуть.

— Іди подзвони у двері,— сказав я.

Фішер повернувся на той бік. Поки він натискав усі кнопки по черзі, я дивився на верхні вікна. Небо було затягнуте хмарами й достатньо темне, щоб віддзеркалення у шибці було слабким, але нічого за тими вікнами я не розгледів. Ґері озирнувся на мене. Я підніс праву руку до вуха і кивнув йому. Він дістав телефон, набрав номер. Знизав плечима. Нічого не відбувалося.

Він пішов назад.

— І що тепер?

Я зайшов до крамниці, а опісля ми зустрілися з Ел-Ті перед кав’ярнею на розі сусіднього з нашою будівлею будинку, тією, з якої Ґері зробив фотографії Емі. Ел-Ті тусувався на тротуарі разом з приятелем, високим хлопчиною настільки підозрілого вигляду, що його можна було спокійно арештовувати просто за факт існування. На нас із Фішером він глянув із сумішшю голоду і відвертої антипатії, але не можна було виключати, що так само він дивиться на власне віддзеркалення.

— Я сказав, що ми зустрінемося всередині,— нагадав я.

— Нас звідти викинули, — пояснив Ел-Ті.

Я запропонував йому цигарку. На пачці лежала складена купюра у п’ятдесят баксів. Він узяв купюру, витягнув дві цигарки і підморгнув своєму приятелю.

— Ну?

— Ніхто не виходив, — повідомив він. — Вони досі всередині.

— Хочете заробити ще по п’ятдесят? Кожен?

— Тю, — відповів Ел-Ті, що я сприйняв за згоду.

— Маєте дещо?

Вони захитали головами.

— Так, кажіть чесно.

По паузі обидва кивнули.

— Позбудьтеся. Сховайте десь. Давайте, швидко.

Вони жестом управних фокусників з’єднали на мить долоні, а потім високий побіг за ріг ховати наркотики.

— Так, — сказав я, коли він повернувся. — Зараз ви зробите ось що. Станьте на отому розі й на отому, — я показав на той і той кінець вулиці.

— І що там?

— Просто стійте посеред тротуару. Зиркайте на кожного, хто рухатиметься у ваш бік, але нічого не робіть і не говоріть. На кожного, ясно? Мені треба, щоб хвилин п’ять тут було поменше людей.

— Що за лайно відбувається? — поцікавився Ел-Ті.

— Не твоє діло, — я дав йому гроші.— Коли перестанете нас бачити, можете йти собі.

Ел-Ті сховав гроші й кивнув на Фішера.

— А оцей чувак узагалі говорить?

— Він перебірливий. Балакає тільки до інших копів з відділу наркотиків. І бачив, де ви заховали свої. Второпав?

— А що то за мала? — спитав Ел-Ті.

— Яка мала?

— Ну, я тобі казав про оту малу, шариш?

— Щось не пригадую. І що вона?

— Ми її тоді бачили. Приходила сюди, натискала кнопки. Ніхто не відчинив. А потім бачили її знову, стояла біля бару за кілька кварталів звідси. Чатувала