Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— Пробач, пробач… — повторював, цілуючи її руки. — Пробач, що змушена терпіти таке. Якась тирба, свині… Все це не варте тебе, Лізо.

Вона розсміялася з того його запалу.

— Ти ненормальний… Не можна так, Марку! А якщо нас хтось побачить? Не треба було… Свині — це не найгірше, що є у цьому світі. І хто тоді повірить у мою легенду?

Сонячне проміння золотило її волосся. Очі від пристрасті стали раптом синющі, як небо між гіллям дерев угорі.

Марко пригорнув до себе.

— Лізо, — промовив він. — Завтра у Тарноруді проща. Буде купа народу. Уже надвечір почнуть сходитися звідусіль. Тож нам на краще, бо усі будуть зайняті паломниками. Золото переправимо ще сьогодні вночі через річку. Самі ж переходитимемо кордон наступного дня.

Він затулив їй уста поцілунком, збив подих, посадив на траву, розв’язуючи фартух та знімаючи із неї сорочку.

— Марку! — прошепотіла тихо. — Що ж то завтра буде?

Її оголені груди спокушали ніжною пружністю.

— Бог знає, Лізо, що буде завтра… — тільки й зміг відповісти.

Тим часом по обіді люд почав з’їжджатися на прощу.

Наче хтось постелив на траві перед костелом барвисту скатертину: білі святкові вишиванки, яскраві хустки, картаті рядна у затінку…

Прочани облаштовували собі затишні місця, збираючись провести цю ніч просто неба. Скрипіли вози, пирхали коні, плакали діти…

Прочан ретельно оглядали прикордонники, вишукували самі не знали чого, мабуть, вчорашнього дня.

Серед людей Швед побачив Кашина із Мальцевим. Ходили поміж приїжджих, щось розпитували, раз-по-раз зупиняючись серед народу. Позаду Кашина дріботіла Зоєчка із папкою. Якась похмура, недобра.

Звичну білу блюзу та темну спідницю сьогодні доповнила червоною хустиною, вив’язала її «більшовичкою».

Та червона хустина майоріла серед людських голів, як спалах вогню. Люди відступали від Зої, як від чумної, поверталися спинами, коли вона підходила занадто близько, вдавали, що не бачать.

Не помічали ставлення до неї і Кашин із Мальцевим. Мабуть, тому вона і йшла за ними така похмура, а угледівши Марка, рушила йому назустріч.

— Нет, Вы такое видели? — Кашин кивнув головою в бік богомільців. — А еще говорят, что советская власть их притесняет, верить в Бога не дает! Всю эту ораву — да к делу бы пристроить! Жатва скоро, а у них, понимаешь, паломничество! Вот как их, товарищ Мальцев, отучить от этой бредятины?

Зоя порівнялася з Марком.

— Нам треба поговорити, товаришу Клєвєров! — прошипіла гускою.

Марко звів на неї здивований погляд, та позаду Зої вже виник Мальцев.

— Де тебе носить, Валеріане? Бачиш, як тут парко? Народу повно… І до ранку ще прибуде. Як би нам це богомілля завтра боком не вилізло! Ніде такого немає, тільки тут, на Збручі.

— Гаразд, залишуся на ніч у Тарноруді, ночуватиму тут, — кивнув Швед. — Звичаї люду, який віками вірив у Бога, радянській владі за кілька років не перемінити. От що я скажу, — відповів Мальцеву. — Та й не думаю, що ті, хто приїхали з дітьми і жінками на прощу, вночі піднімуть збройне повстання.

— Как это, не пэрэминыты? — перепитав Кашин. — Да взорвать к чертям собачьим этот костел — и все перемены! Верно я говорю, товарищ Мальцев?

— Вірно, вірно, — махнув рукою Іван. — Только лучше не взорвать, а использовать в других целях. Например… зернохранилище устроить в нем. Сам говоришь, что скоро сбор урожая.

— И то верно, — кивнув запопадливо Порфирій.

— То залишишся, значить, у Тарноруді? — звернувся знову до Марка. — Ти, Валеріане, будь уважним, а то чим чорт не шуткує… Як би ми завтра перед високоповажним товаришем Гінзбургом не стояли, вишикувавшись смирно.

— Так точно, буду уважним, — кивнув Марко. — До того ж у містечку цілий озброєний загін. Що за ніч станеться?

— Тютюн контрабандний знайшов? — поцікавився Мальцев.

Марко похитав головою:

— Як крізь землю запав. Аж дивно. Де його можна заховати у Тарноруді?! Де ми вже тільки не лазили, у кого не шукали…

— Да тютюн этот уже давно тю-тю! — присвиснув Кашин. — Зря силы тратим. Нет его уже давно. Думаю, его еще той ночью на Сатанов переправили.

— Ты мне, Порфирий, за этот табак ответишь! — гаркнув до нього Мальцев. — Понял? Ты здесь для чего приставлен? А если знал, что еще той ночью… какого упустил? Или… без нас решил дельце провернуть?

Кашин видихнув, нервово поправив кашкет.

— Товарищ уполномоченный… Богом клянусь! Не мои это. Не мои! — прошипів тихо, наблизившись до Мальцева майже впритул. — Мои знают порядок.

— Бо-о-огом!.. — скривився Мальцев. — Не клянись тем, в кого не веришь!

Зоя тим часом знервовано глипнула на Марка і знову потягнула його за рукав.

— Валеріане Олексійовичу….

— Зараз, Зоє, зараз… — Марко перекинувся ще кількома словами з Мальцевим, попрощався з ним і повернувся до секретарки Кашина. — Ну, що таке? Що за поспіх? Що сталося? Кажи.

Дівчина похитала головою.

— Ні, не тут… ходімо туди, — вказала рукою на костел.

— Що, до храму? — здивувався Марко. — Та що із тобою таке?

— Ні, не до храму, до плебанії за ним. Там нікого немає, можна спокійно поговорити.

— Щось важливе, Зоє? У мене роботи купа… — зітхнувши, проказав Марко. — Подивись, скільки народу навколо! Мальцев злий, як тигр, — та секретарка Кашина уже вхопила його за рукав і мало не потягнула у бік костелу.

Швед ішов слідом за нею, не дуже розуміючи, навіщо здалася Зої така секретність. Може, має якусь інформацію про Кашина? Так могла б сказати просто зараз… Але Зоя вперто мовчала і йшла вперед.

Пройшли напіврозібраний мур. Уже без статуї Яна Непомуки. Її ще у двадцятому якимось дивом на той