Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

бік через Збруч до костелу святого Станіслава переправили, аби врятувати від більшовицького понищення.

Біля храму з криниці люди набирали воду, поїли дітей, носили воду цеберками аж на майдан, для коней, розкладали рядна та сідали до нехитрого пізнього обіду: крайка хліба, шматок сала, пахучий літній огірок…

— Доброго дня, товариші, — привітався Марко, підійшовши до одного такого товариства. — Смачного. Сподіваюся, зібрання ваше буде мирним і спокійним. Без ексцесів, як то кажуть…

— Еге ж… товаришу начальник, і Вам доброго дня! — відповів хтось із літніх чоловіків. — Аякже… Ми ж на прощу приїхали, а не з совєтами воювати…

«Ото ж бо й воно, що на прощу, — подумки сказав сам собі Марко. — Таке народне зібрання могло б дати перцю усьому тарнорудському прикордонному гарнізону, якби оцим людям — та й зброю! Але ніхто із присутніх не додумався таке зорганізувати, а зброю їм немає за що купити… Посідали попід храм, їдять своє сало та хліб… Богомільці!».

— Товаришу начальник, кажуть, що з-за Збруча людей із хоругвами на прощу ваші не пустили. Зупинили на кордоні! Навіть стріляли по них… Де ж таке видано! — обізвався хтось із кола.

Швед про це не чув. Так ось чому Порфирій такий розгублений!

— На нашому боці чи поляки? — перепитав Марко.

— Та от не знаємо. Одні кажуть, що поляки, інші — що тут, совєти…

— Кордон — не місце для паломників, може, й не пустили. Я не в курсі, — суворо сказав Швед. — Усе, що стосується тутешнього зібрання, вам дозволено провести. За умови, що воно буде мирним і справді релігійним. Якщо не бажаєте, аби в першу чергу постраждали ваші жінки та діти… Майте на увазі, панькатися із заколотниками ніхто не буде. Скінчиться проща — усі по домах!

— Ясно, зрозуміло, товаришу начальник! — відповіли йому.

— Ти диви, як українською шпарить, — почув Марко краєм вуха. І вже за мить: — Так у ДПУ теж усілякі працюють… Є й українці.

Швед слідував далі, за Зоєчкою, що вела його просто до прибудови за храмом.

Мимоволі пригадав, як востаннє бував тут у дев’ятнадцятому під час сумнозвісних гастролей театру Крамовського, заходив до ксьондза Броніслава Роговського у гості.

Чи вірив тоді, що Петлюрі вдасться утримати владу, а незалежній Україні вистояти? Інакші сподівання могли б бути лише у ворога, але не розуміти, що ситуація надскладна, Марко не міг.

Пригадалося, як у 1905-му батько вдома перечитував звернення Петлюри і хрестився: «Слава Тобі, Господи! Слава Тобі! Поможи йому, Боже!». Марко тоді, ще зовсім юний, знайшов ту листівку серед батькових паперів, прочитав потай, бо дуже вже хотів знати, що так втішило його.

«…а ти, зневірений і втомлений, блукаєш серед цього бруду, чуток, провокацій, підлесливих обіцянок, котрі тільки розпорошують твої сили і розбивають дух твій. Зневірю, розчаруванню не може бути місця в час, коли на довгі літа вирішується твоя доля, твоє щастя і твій добробут. Тільки міць, єдність та тверде, непохитне стремління до повної незалежності й свободи може бути нашим побратимом…».

Ці рядки вкарбувалися у його пам’ять назавжди. Завчив їх напам’ять і повторював в окопах і під час атаки. І сьогодні, коли він тут, у Тарноруді, вони були, як ніколи, доречні.

Зоя тим часом дійшла до дверей, поспіхом прочинила їх, увійшла до плебанії.

Скрізь панували безлад, сутінки та пилюка.

Востаннє тут у травні порядкував Мальцев із солдатами, коли шукали золото та інші цінності. Відтоді ніхто не прибирав. Та й диякон Крушанівський сюди уже не навідувався, як раніше, бо пам’ятав, як його отут, у кімнаті отця Роговського, били та допитували, як ламали пальці дверима. Тож плебанія, як і храм, потихеньку перетворювалася у сумне місце запустіння.

— Дивні люди… — знизав плечима Марко. — До храму на прощу з’їхатися не бояться, а привести до ладу плебанію бояться…

— А кому воно потрібно — так наставлятися? — відказала Зоя. — Доки Вас тут не було, Валеріане Олексійовичу, послаблень ніхто не знав. Кашин усіх тримав у кулаці. Отак! — показала Шведові стиснутий тремтячий кулачок.

— Ну, прийшли, здається. То про що ти хотіла поговорити? Кажи вже, — звернувся до Зоєчки. — Що за секрети?

Вона поглянула на нього очима, повними сліз і гніву. З усього розмаху хотіла ударити по щоці.

Марко ледь устиг ухопити її за руку.

— Агов, Зоє… Ти здуріла, чи як? Що із тобою таке?

— То, значить, товаришу Клєвєров, мною Ви погидували? — тремтячим голосом промовила вона, намагаючись вирвати руку з Маркової долоні. — Значить, Зоєчка, Кашинська шльондра і підстилка, для Вас, чистоплюя, не годиться…

— Ти про що, Зоє?

— Значить, я, — правила Зоя своєї, — для Вас недостатньо порядна, гарна, цнотлива, а ота приблуда, що у Жезніка свині годує, саме те? — верескнула вона. — Чи, може, тому, що вона німа і нікому нічого не розповість?

У Марка на щоках жовна заходили.

— Кажуть, у неї все обличчя віспою перекопане, затуляє його аж до очей. То Вам такі подобаються?

Марко відпустив Зоїну руку, але натомість струсонув її за плечі.

— Ти краще, Зоє, про сестру свою потурбуйся, а то ходить до Жезніка по борошно, побирається, — проказав тихо.

— Ха! — вигукнула вона. — Та я її навмисне попросила, аби слідкувати, коли Ви прийдете, та дізнатися, чого Ви до Жезніка так часто ходите. А виявляється, Ви полюбляєте ощасливлювати якихось сільпух приблудних!

— Зоє… схаменися, заради Бога, — Марко підняв її обличчя за підборіддя і подивився у затуманені злістю очі. — А я вдам, що цієї розмови не було і ти нічого не говорила. Розумієш, про що я?

— Товаришу Клєвєров, я сподівалася, що небайдужа Вам, а Ви увесь цей час дурили мене! — скрикнула вона. — Ви скористалися мною!

— Та що із тобою таке, Зоє? — Марко з жалем поглянув на неї. — Що із тобою відбувається? Де ж я тобою скористався?

— Ви… —