Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

зайшлася плачем вона. — Ви дурили мене! Ви обіцяли мені стосунки… А самі… тільки й випитували про Кашина.

Марко розвів руками.

— Тинди-ринди… Зоє, мені навіть смішно таке з тобою обговорювати!

— Ви… Ви навіть не Клєвєров… І не Валеріан… Я знаю усе! УСЕ! Він мені усе про Вас розповів! Хай Вас грім поб’є…

Марко із подивом поглянув на секретарку Кашина. По спині пробіг непевний холодок. Повітря у плебанії раптом стало густим, як кисіль.

Рука сама поповзла до кобури, уже торкнулася прохолодного руків’я револьвера…

— Що ти таке говориш? У тебе гарячка, Зоє? Хто «він»?

— Я знаю усе! — повторила вона і, здригаючись від плачу, безпомічно опустилася на підлогу. — Він усе мені про Вас розповів! Одне моє слово Кашину чи Мальцеву — і Ви…

— Досить, Зоє, цієї мелодрами… — раптом почув Марко за спиною. Рвучко обернувся і застиг від несподіванки. У дверях кімнати стояв…

Так… тепер упізнати його можна було хіба що за голосом та ще… по очах. Вони мружилися так само зухвало. Біляве волосся, вічно кучеряве і неслухняне, було обстрижене. А обличчя… від колишнього знайомого вигляду не лишилося й сліду.

Ліву щоку перерізував глибокий, порослий рудою щетиною хрещатий шрам, права губилася під тією ж неохайною рудою щетиною.

Рука стискала револьвер, націлений просто Маркові у груди.

— Привіт, Шведе! А ось і я… Чи ти, так само як усі, давно поховав мене?

— Кость? Кость Чорницький? — промовив Марко, вдивляючись у понівечене обличчя незнайомця. — Це ти, Костю?

Чоловік зробив крок уперед, і Маркові довелося відступити. Позаду на підлозі сиділа навіжена Зоєчка… На поясі кобура із револьвером. Але зробити різкий порух означало спровокувати постріл просто собі у груди. Хто знає, що задумав оцей… привид із минулого.

— Так, це я, братчику, — хрипко засміявся Кость. — Руки, руки вгору… не дивуйся, Марку, я справді живий, хоч усі вирішили, що я помер від тифу і похований на волочиському кладовищі.

— То ти той Зоїн друг, який займається контрабандою? — проказав Марко, виконуючи наказ Чорницького.

Кость гмикнув.

— Так… той самісінький, Шведе. І я слідкував за тобою з першого дня, як ти приїхав до Волочиська у якості уповноваженого ДПУ. Уяви, яким було моє здивування, що мій братчик Марко Швед тепер зоветься Валеріаном, та ще й Клєвєровим, і служить тій осоружній радянській владі, із якою так завзято боровся у дев’ятнадцятому! Пам’ятаєш, Шведе?

— Пам’ятаю, — коротко відповів Марко.

Думки напружено крутилися в голові.

Вихід! Вихід! Має бути якийсь вихід!

— Ти ж убив її, чи не так? Олесю Біличенко… Ти застрелив її із гвинтівки! Казали, зніс півголови… — Чорницький глипнув на нього шаленими очима.

— Так. Бо вона була більшовицька агентка, — відповів Марко. — Ворог. І її справжнє ім’я було зовсім не Олеся…

— Так само, як ти зараз… агент уенерівської спецслужби, ворог радянської влади… І зовсім не Валеріан Клєвєров… — промовив Кость. — Як гадаєш, мене винагородить комендант Кашин і отой другий з ОДПУ, Мальцев, що приїхав сьогодні, якщо я здам тебе їм? Ото зрадіють! Розповім, з ким ти більше всіх спілкуєшся, до кого їздиш…

За спиною схлипувала Зоя. Марко обережно відступив крок убік, аби хоч краєм ока упіймати, що там діється.

— Стій, де стоїш… І руки підніми угору! Не торкайся зброї, Шведе! — гукнув Чорницький до нього. — І що то за німота у Жезніка на обійсті, яку ти сьогодні возив до лісу шкварити?

Марко глибоко вдихнув, намагаючись сконцентруватися.

— Ти дурень, Костю, якщо все ще не пристрелив мене. І елегантність твоя кудись поділася… Зовсім опустився. А що із обличчям?

Чорницький повільно звів курок. Крива посмішка на губах нагадувала вишкір хижого звіра.

— Ну, знаєш… мене життя, на відміну від тебе, ніколи не балувало, Марку. Я ж не такий везунчик, як ти! Після того, як ти здав мене своїм товаришам, мене допитали, потім ще раз допитали і постановили розстріляти. Потім за мене наче забули… а потім, коли більшовики почали дихати їм у спину, про мене й справді забули. Ім’я Юрка Коцюбинського прочинило для мене двері камери…

— Ти диви… — гмикнув Марко. — До тебе це вдавалося лише апостолу Павлу та Силі. Правда, їм інше Ім’я двері із в’язниці прочинило.

— А ти не думай, що я був сильно за Юрка! — Кость знову вишкірився кривою посмішкою. — До Юрка я не хотів, знаючи, що з ним мені буде нічим не краще, та вибору у мене, Шведе, особливого не було. Тож звиняй, знову мусив примкнути до совєтів… Служив під начальством Примакова. Ось… — вказав він пальцем на щоку, не зводячи дуло револьвера з Марка, — бойовий шрам! Тут, під Тарнорудою, отримав, коли нас чорні запорожці біля старого цвинтаря відгамселили. Мене залило кров’ю, тож твої подумали, що зарубали на смерть. Підібрали примаковські. І потім вже Юрко нарадив не повертатися до Волочиська, а інсценізувати мою смерть. Мовляв, від тифу Костик помер. Прислали додому домовину із чиїмось напіврозкладеним трупом. Домашні уже й не відкривали. Поховали під моїм ім’ям. Так що для усіх я, Шведе, залишався мертвим, поки виконував для Юрка всілякі завдання, ловив таких як ти… У нас же освіта відповідна була в Одеській диверсійній школі! Ти ж сам знаєш! Тож я встиг попрацювати, як то кажуть, за освітою. Тільки потім наважився вдома з’явитися.

Та з такою фізіономією далеко не підеш, тож тепер тут, у Волочиську, під начальством Кашина контрабандистів пантрую… Вчу їх ділитися заробленим із представниками радянської влади, — завершив Кость свою розлогу розповідь.

— То тобі, Костю, ніяк не второпаю, — проказав Марко, — наговоритися зі мною треба було? То поклади зброю і поговоримо…

Чорницький криво усміхнувся.

— Ні… мені із тобою, Шведе, говорити більше немає про що. Тепер я вже не той, що межується, не знаючи, до кого пристати. Тепер я на своєму місці, Марку!

— В дупі ти, Костю, у ще гіршій