Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

совєцька влада. Ото ж їхня червона банда і Мордвіновську панянку розстріляли. Кажуть, назнущалися вже над нею, як самі хотіли, а потім розстріляли.

— І Гінзбург? — перепитав Марко. — Він же єврей…

— Натякаєте, що мав би послухатися заповіді «не убий»? — гмикнув Жезнік. — Той, хто продався совєтам, уже не єврей. Так само, як і не українець.

— Гаразд… То що робити будемо? — Марко знову перевів погляд на Лізу. Вона теж глипнула на нього, усміхнулася одними очима, бо півобличчя їй, як і раніше, запинала хустина. Зосередилася на своїй роботі.

Було дивно зараз бачити її тут, на Жезніковому обійсті, у цьому незугарному одязі, що перетворював Лізу на городнє опудало. Усе видавалося наче сном. Ліза тут… Господи… Марко зітхнув, мимоволі пригадуючи їхню втіху минулої ночі на горищі Жезнікової стодоли.

— Якщо переправити возом через «вікно» не буде можливо… — почав було Жезнік.

—.. То треба спробувати вночі через Збруч, — продовжив Швед. — Тільки от човном ризиковано дуже. На заставі усі пильні, аж очі повилазили. Бо ж Мальцев тут. А враховуючи приїзд Гінзбурга, до вечора взагалі буде мало не бойова готовність.

Швед піднявся, підійшов ближче до млина, заглянув через колесо на річку.

— А якщо спробувати перетягнути мотузками? — проказав до Жезніка. — Отак, напнути через річку мотузку і перетягнути? Тихо, непомітно… Вночі того ніхто не зауважить. А ми із Лізою спокійно перейдемо собі кордон…

— Але як кінець мотузки на той бік перекинути? Прив’язати качці до ноги? — Жезнік стишив голос, бо на подвір’я зайшла якась жінка з торбиною.

— Рогаткою, — відповів Марко. — Вистрелити на той бік, а Марцин чоловік нехай підбере. Мотузку натягнемо і вночі переправимо мішки. Ідіть, бо он якась пані до Вас прийшла.

— Знаю я цю пані… — Жезнік неохоче піднявся, пішов назустріч жінці.

Нею виявилася Зоєччина сестра.

— Оце, дядьку Йосипе, хотіла попросити на обмін борошенця, — проказала вона, впізнаючи Марка. — Доброго дня Вам, товаришу уповноважений.

— Доброго… — відізвався Швед теж не дуже приязно, зручніше вмостившись у затінку під хатою.

— Неважне зерно… — Жезнік дістав із торбини гості трохи пшениці, розтер у долоні. — Отак кожен прийде з таким на обмін — з чого тоді я молотиму тим, у кого зерно добре?

— Та тут жменя того зерна, дядьку Йосипе! — схлипнула Зоєччина сестра. — Хто то помітить? Тут же його зовсім трошки… У нас вже на хліб немає.

Жезнік невесело зітхнув.

— Добре, ходи… Щось придумаємо. Я тобі борошна так дам, колись віддаси. А оце залишиш як є, матиму час, то змелю окремо, прийдеш, забереш днів за три. Бо завтра у Тарноруді проща, не молотиму нічого…

Жінка від радості аж прицмокнула. Поправила на голові хустину, хутко передала торбину із зерном млинареві.

— Дай Боже Вам усілякого гаразду і здоров’я! Я й не сподівалася…

— Годі, годі, — суворо проказав Жезнік. — Ходи, покажу, де оце зерно висипати, а борошна торбину набереш. Тільки більше нікому про наш ґешефт не розказуй, я всім ото робити не буду.

— Нікому! Нікому, клянуся! — запевнила Зоєччина сестра, минаючи Лізу, що якраз вимішувала тирбу для Жезнікового поросяти. — А хто це тут у Вас, дядьку Йосипе? Наймичку собі взяли чи що?

З подивом поглянула на худорляву, запнуту по самі очі Елізабет.

— Ти хто? Звідкіля будеш? — запитала просто, не церемонячись.

— От вже рід твій бабський балакучий! — невдоволено пробурчав Жезнік, оглядаючись. — Яке тобі діло, наймичка то чи ні?

— Так, може, і я найнялася б до Вас… Вдома гроші завжди потрібні, — Зоєччина сестра говорила без зупину.

— Родичка то моя дальня, — відмахнувся Жезнік. — Сирота. Та ще й, на лихо, німа, тож тобі вона й слова не відповість… Віспа лице геть подзьобала, сама заледве жива лишилася. Бачиш, яка худа? Ото й прибилася до мене, бо дядько млинарює, значить, біля нього прожити можна… Наче на мене усе з неба падає! — провадив далі сердито. — Кожному я щось повинен!

— А-а-а, то то родичка Ваша, дядьку Йосипе! — кивнула гостя. — Тепер зрозуміло. Бідолаха. Ну, але звісно, най працює… На шматок хліба й у дядька заробити треба… А чого у Вас отой депеушник постійно сидить? Що йому потрібно? — не вгавала Зоєччина сестра.

Жезнік зупинився, сердито сперся рукою на двері, що вели до млина.

— Ти до мене чого прийшла? Млива? То гайда… поки я добрий. Ще зазирни моїй жінці під фартушок і спитай, чого спідниця рясна! Меле тим язиком, як жорнами… усе їй потрібно знати!

Марко підвівся. Дивитися на Лізині потуги було нестерпно. Робота наче й не складна, але раптом йому стало її так шкода… аж серце стиснулося. Сама насмілилася приїхати, кордон перейшла потай, а тепер отут у цьому бабському одязі вимішує тирбу для пацят, а він сидить та усе те споглядає…

Підійшов до неї, упіймав за руку.

— Пішли зі мною, біднятко моє, — проказав тихо.

Ліза підвела очі, примружившись, подивилася на нього.

— Усе зі мною добре, не переживай! — прошепотіла ледь чутно. — Не турбуйся, це не важко.

— Ходи, ходи… — проказав знову.

Взяв за вимащену тирбою долоню, повів за собою до гнідого, що фиркав на прив’язі біля стодоли.

— Куди ми? — запитала Ліза.

Марко лише поглядом вказав їй на сідло.

Усівся, всадовив її перед собою. Виїхав за Жезнікове обійстя, притискаючи Елізабет в обіймах до себе.

— Куди ми? — перепитала вона уже голосно, не боячись бути кимось почутою.

— Не питай. Сама побачиш!

Погнав гнідого далі від села віковою липовою алеєю, якою починалася дорога на сатанівський тракт, повз ущент зруйновану стару пивоварню, ще далі, до лісу. Зупинив коня лише тоді, коли опинилися біля потічка, у густих кленових заростях. Спішився сам і допоміг Лізі спуститися із сідла.

Щойно вона опинилася на землі, знову у його