Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

чи у Вальтера Кривицького з його твердими переконаннями інша мета, як, наприклад, у Мальцева.

На таких як Гінзбург, відданих до самих п’ят, і тримається більшовицька система. Отже, переходити кордон треба завтра, як і збирався, під час масового паломництва. Присутність Лізи, з одного боку, наче й ускладнювала ситуацію, але з іншого… Подружня селянська пара, що перебирається через кордон, на польський бік, вивозячи своє нехитре майно… Можливо, так буде навіть легше, менше викличе підозр…

Якби ж тільки вдалося перевезти золото…

— Валеріане… — окликнув його Мальцев. — Тебе наче й не хвилює те, про що я тільки-но говорив. Ти розумієш, що, коли Гінзбургу відоме точне місцезнаходження скарбів, він їде по них, а ми залишаємося з носом?

— Чого ж не хвилює, Іване Миколайовичу… — Марко обернувся до Мальцева. — Дуже навіть хвилює. Але тут нічого вже не вдієш, — розвів він руками, наче мова велася про звичайну буденну справу. — Якщо Гінзбург їде за скарбами, знаючи їх точне місцезнаходження, а нам те місце точно невідоме… Що ж нам залишається?

Мальцев піднявся, підійшов до Марка.

— Ти міркуєш, як смиренна вихованка інституту благородних дівиць, Клєвєров! — роздратовано скривився він. — Та ж увімкни мізки! Що нам залишається… Найгірше те, що, знаючи ідейність товариша Гінзбурга, — ніби прочитавши недавні Шведові думки, додав Мальцев, — скарби він може не для себе шукати, а щоби вислужитися перед совєтами. Тоді нам справді із тобою нічого не залишиться, лиш помахати їм услід хустинкою.

— Ну, але ж печатка Лєпновського у нас. Вона є ключем до тих скарбів…

— Ключ… — махнув рукою Мальцев. — Твій крейц…. крейцма… як там його?

— Крейцмейсель.

— Так! — вдячно кивнув Мальцев. — Твій крейцмейсель до всього ключ. Лупонув — та й відчиниться.

— Ну, Іване, а тепер ти нагадуєш мені істеричну компаньйонку вихованки інституту благородних дівиць, — відповів Швед. — Якщо справа обертається таким чином, нам залишається одне… — він пильно подивився на Мальцева. — Прибрати Гінзбурга! Звісно, якщо він їде сюди сам, без усілякого супроводу й охорони. Тоді справа, звісно, ускладниться.

— Тобто застрелити Гінзбурга? — перепитав Мальцев.

— Так… прибрати: застрелити, повісити, втопити… Відповідно до ситуації і обставин, — проказав Марко. — А що тебе бентежить?

— Та ні… нічого, — протягнув Мальцев. — Хоча… Бентежить, із яким спокійним виразом ти це говориш, Валеріане.

— Ти наче «первый год замужем»… — гигикнув Швед. — Іншого нам, Іване Миколайовичу, нічого не залишається, як ти розумієш. Передбачаю, що Гінзбург, переконаний у повноті своєї влади чи то пак вседозволеності, приїде до Волочиська сам-один і це нам на руку. Але якщо тебе так бентежать традиційні способи його усунення, можу тобі підказати ще один, не такий жорстокий…

— Це ж який? — поцікавився Мальцев.

— Спосіб римських понтифіків часів Ренесансу. Отрута…

— Отруїти Гінзбурга? — повторив здивовано Мальцев.

— Ну, якщо у нього стравохід та шлунок не залізні, це найбезпечніше, — кивнув Марко абсолютно байдуже.

— Та ти просто геній зла, — розвів руками Мальцев.

— Це все наслідки мого перебування у Туреччині, — зітхнув Швед. — Там ще й не такого навчишся, — усміхнувся він до Мальцева поблажливо. — Чув, мабуть, таке, поширене на сході, поєднання слів, як «отрута і кинджал»? Так от… коли кинджалом вдарити неможливо, обирали отруту. І Зоєчка подасть йому те, у чому буде отрута. Скажімо, її хвалену каву просто на таці. А у разі чого, можна буде усе звернути на коменданта, Порфирія Кашина… У нього рильце в пушку — кожен у Волочиську підтвердить. Перелякався викриття…

Іван Мальцев згідно кивнув.

— І куди ти зараз?

— Та до Тарноруди. Куди ж іще… — відказав Марко. — У нас там тютюн човнами переправляють. Один перевернувся, люди тиждень мали що ловити з води. Інший переправили вдало. Ото поки солдати шукають, я маю час роздивлятися по нашій справі…

— Добре… — Мальцев згідно кивнув. — Шукай. А я дочекаюся Кашина і погомоню з ним трохи про життя-буття. Увечері — тут. Будемо радитись, як Гінзбурга зустрічати.

— А що там радитись… — Марко з посмішкою поліз до нагрудної кишені. — Ось! — подав Мальцеву якусь брудну кульку.

— Що це? — Іван Мальцев зі здивуванням обережно покрутив у пальцях ту річ.

— Це катулька хлібного м’якуша. У ній ампула із ціанідом, — відповів безапеляційно. — Розчавиш над філіжанкою кави, Зоєчка оте усе подає Гінзбургу, і вже за мить він труп. Звинувачуєш Порфирія Кашина в отруєнні співробітника ОДНУ та й по всьому.

Мальцев нервово ковтнув повітря.

— Тобто… Ти носив оцю ампулу з ціанідом увесь час при собі?

— Так, — просто відповів Марко. — Я ж не в театрі працюю… Годі тобі, товаришу Мальцев. Поїхав я. А ти вже розбирайся із Кашиним. Повернуся, як ти наказав, увечері.

— Добре… — крякнув той. — Увечері й свою частку із Кашинських оборудок отримаєш.

Швед обернувся біля дверей.

— То я навіть маю у Кашинських оборудках свою частку? — перепитав з іронією в голосі.

— Ти наче з Місяця впав… — махнув йому услід рукою Мальцев. — Звісно, маєш… Нам потрібно триматися один одного, допоки усе не буде так, як нам треба.

* * *

Присівши із Жезніком у холодку, Марко спостерігав, як Ліза, одягнута в своє селянське незугарне вбрання, допомагала Жезніковій жінці по господарству. Та мовчки показувала, Ліза мовчки повторювала за господинею.

— Через Семенюкове «вікно», як передбачалося, переправити золото не вийде, — проказав до Йосипа. — Змінилися обставини. Завтра сюди прибуває одна людина із Москви. Хоч родом він сам із Підволочиська, Ви, пане Йосипе, мали б чути про нього. Гінзбург. Пам’ятаєте такого?

Жезнік звів очі вгору, замислився, похитав головою.

— Отой, що Гершка з Підволочиська син?

Марко тільки мовчки кивнув.

— Знаю, знаю я ту заразу. Тільки-но у сімнадцятому стався переворот у Пітері, він зібрав таких, як сам, і давай тут, на Збручі, командувати, мовляв, тепер вони нова