Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

всьому місту… А він у тому будинку управдомом віднедавна… Ото, звісно, першим і потрапив під підозру. Та як виявилося, людина він абсолютно мирна та ще й корисну справу робить — спеціально для російськомовних, що переїжджають до радянської України (як я, наприклад), аби краще розуміли місцевих. От бачиш… я уже непогано у його посібнику орієнтуюся… Він обіцяв навіть кілька приватних уроків дати. Ти ж сам завжди повторюєш: треба розуміти місцеве населення, вміти викликати у нього довіру.

— Це ти про пса Сірка? — ще голосніше зареготав Швед. — Як тобі пояснити, товаришу Мальцев… Ти ж наче непогано українською володієш. Хоча так… своя правда у цьому є… Твій знайомий управдом вигадав непоганий спосіб на більшовиках заробити. Подаруй його Порфирію Кашину… Він, судячи з усього, так «малоросійського нарєчія» і не освоїв.

Мальцев байдуже махнув рукою.

— Повір, серед тих, кого ми щодня допитуємо, мій знайомий управдом — безневинне ягня! До того ж він мені цінну інформацію іноді приносить. Ти краще розкажи, що нового дізнався по нашій справі? Бо відколи все зійшлося на Тарноруді, то наче завмерло на мертвій точці…

Марко із насолодою відкусив Маруньчиного вишневого пампуха.

— Ну що тобі сказати… Нічого поки особливого. Крушанівський віддав мені одну річ… як виявилося, передану йому нашим невинноубієнним єпископом — срібну чашу із написом латиною. Але куди її притулити, я поки що не розумію… Обдивився усі закутки у Тарноруді. Поки нічого.

— Гм-м…

— Воно й не дивно, у нас в руках тільки дуже непевні зачіпки. Якби ж був живий Лєпновський… — похитав головою Марко. — Та все ж я й не сподівався, що знайти ті скарби буде так просто.

— Валеріане, ми мусимо їх знайти. Не забувай, Лєпновського немає. Але ще залишилися ті, кому відомо місце сховку.

— Де вони? У Парижі? У Берліні?

— Так… У Парижі чи Берліні. І не забувай, ми тут, а там — у Парижі чи Берліні — є такі самі розумні, як ми. І вони можуть дізнатися про ці скарби, можуть так само розшукувати тих, кому щось відомо про їх місцезнаходження… Один із них, до речі, приїжджає завтра до Кам’янця, а на днях і до Волочиська приїде. Ти мав би чути про нього, Валеріане…

— Хто ж це? — Марко з подивом подивився на Мальцева.

— Такий собі товариш Гінзбург, більше відомий у нашій організації як Вальтер Кривицький.

— Вальтер Кривицький? — перепитав Марко.

Маруньчин пампух раптом став йому впоперек горла грубою ґулею.

— Дуже грамотний спеціаліст, — не помічаючи Шведового збентеження, продовжував Мальцев. — Але найбільше, — стукнув він кулаком по столу, — найбільше мене дивує, якого дідька він преться сюди, до Волочиська.

— А яка тобі різниця? — прокашлявшись, якось механічно запитав Марко. — Нехай собі їде.

— Клєвєров… Ти нічого не зрозумів, — Мальцев із тривогою поглянув на Марка. — Такі птахи просто так до нас із Москви не прилітають. Вальтер Кривицький, він же Гінзбург, — кадровий чекіст, розвідник-професіонал. Второпав? Чув, його до розвідшколи у Москві покликали — викладати. Здавалося б, — якого дідька йому тут робити? Здавалося б! Якби Кривицький не був родом із сусіднього нам Підволочиська. Тож йому, мабуть, добре відомо і про Тарноруду, і про усе, що з нею пов’язане.

— А чому ти вирішив, — поцікавився Марко, — що його приїзд пов’язаний саме із Тарнорудою?

— Бо маю певні відомості.

— Які саме?

Мальцев відклав виделку, перегнувся через стіл і проказав до Шведа зовсім тихо:

— Недавно у Парижі застрелили одного чоловіка… Колишнього управителя маєтку Мордвінових. Кажуть, він перебував у близьких стосунках із донькою покійного Мордвінова, Ніною.

— І що це дає? — Марко вдавано байдуже напхав рота варениками. — У Парижі багато кого застрелили. Того ж Петлюру.

— Клєвєров, таке враження, що у Волочиську твої мізки перетворилися на драглі. То Петлюра не знався з панянкою Мордвіновою, чуєш, Клєвєров, а управитель маєтку був її коханцем.

— Ні, чому ж… я розумію, до чого ти хилиш, — Марко продовжував наминати Маруньчиного пампуха. — Донька Мордвінова за правом народження належала до родини, що була посвячена у таємниці Тарноруди.

— Нарешті! — Мальцев полегшено зітхнув. — Її, правда, більшовики теж у сімнадцятому розстріляли, тож коло посвячених, як ти розумієш, звужується. Чув, Кривицького у Стамбулі, — продовжував Мальцев, — не так давно поранили у якомусь борделі. Ледве кров’ю не сплив. Не знаю, що він робив там, бо ж Стамбул наче не його парафія. Ти мав би чути про таке, Валеріане.

— Може, й чув, — байдуже відповів Марко. — Але у Туреччині я займався виключно своїми завданнями, до того ж у самому Стамбулі бував лише у справі, тож переслуховувати за інших не мав часу.

— От те, що він тепер, недолікований, їде сюди, мене і насторожує, Клєвєров.

Марко прикінчив пампуха, піднявся, витираючи масні пальці.

Підійшов до вікна. Звідси добре виднілося подвір’я комендатури, на якому вовтузилися солдати, тягаючи якісь мішки.

Отже… до Волочиська їде Гінзбург. Той самий Гінзбург, якому він великодушно залишив життя у Константинополі, у французькому ресторанчику «Кікі»… Казав же йому Остапенко!

Гм… Значить, те, що Гінзбург вижив, совєти не поставили йому у провину, не запідозрили у співпраці зі спецслужбами УНР і навіть від справ не відлучили. Вальтер Кривицький їде до Волочиська! І оскільки кадровому розвіднику-професіоналу такого рівня тут робити особливо нічого, приїзд його може цілком стосуватися скарбів святої Маргарити… Звісно, з огляду на інформацію, яку щойно виклав йому Мальцев.

Крушанівський же і не приховував, що про скарби відомо колишньому волосному начальству та церковникам, і Гінзбург, використовуючи власні зв’язки, міг запросто вийти за кордоном на тих колишніх церковників чи волосних управителів.

Тепер, логічно, поставало запитання: чи відомо про скарби святої Маргарити ОДПУ?

Якщо так, — із Волочиська треба вибиратися терміново. До того ж скарби окремо, вони із Лізою окремо.

Та навіть якщо і ні, Гінзбург викриє його, тільки-но з’явиться тут, а скарби підуть у користування радянській владі. Бо навряд