Мухтар Омарханович Ауезов - Шлях Абая

кривавими іклами, і леопарда. Шерсть летіла з них, кров спливала струмками. Ще недавно грізні, хижаки лежали з переламаними хребтами, із закривавленими головами, вищали і стогнали в передсмертних судорогах, зализуючи рани. І лев, що самотньо стояв на високому горбі, грізно запитував: «Чи залишився ще де-небудь ворог?» Кігтями він дряпав скелю, хвостом, наче соїлом, бив себе по боках і ричав…

— От весь мій сон, жигіти. А тепер на коней! — гукнув Байкокше, закінчивши пісню, і перший пішов до коня.

Уже вечоріло, а до ночівлі треба було зробити ще один перехід. Байкокше, раз у раз підстьобуючи свого гнідого коня, швидко їхав попереду, не даючи іншим зрівнятися з собою. Вершники розтяглися довгим ланцюжком, підганяючи коней.

Тільки тепер, поскакавши вперед, Байкокше посміхнувся собі в бороду. Чотири дні тому Даркембай, до якого він заїхав у гості, розповів йому, що Абая викликають на допит до Кара-Моли. Він сповістив також і про те, що коїлося в аулі Такежана. Даркембай запропонував старому акинові супроводжувати Абая в поїздці. «Проти Абая зараз об’єдналися всі: в степу — підлі аткамінери, в місті — чиновники і любителі хабара,— з хвилюванням казав Даркембай.— їдь з ним, підтримай чим-небудь Абая, додай йому сил. Настав час, коли і ми з тобою повинні допомогти Абаєві». Ця порада вірного друга і викликала натхненну пісню старого акина.

Того ж дня ввечері подорожани доїхали до Кара-Моли. Абай разом з усіма спинився в Гостьовій юрті, яку виставив для нього Айткази.

На день раніше до Кара-Моли приїхав і Уразбай. Хоч виїхав він з аулу на другий день після Абая, але випередив його в дорозі, роблячи довгі переходи. Юрти і худоба для пригощения і хабарів були доставлені сюди за тиждень до його приїзду.

Від шербешная Уразбай чекай багато чого. Цього разу він сподівався остаточно зламати Абая, об’єднавши проти нього і степових казахських верховодів, і російських міських чиновників. Якби він міг, він приїхав би ще раніше, але йому довелося вичікувати, чим закінчиться боротьба за Оспанову спадщину. За його розрахунками, вона повинна була привести Такежана до одвертої ворожнечі з Абаєм. Уразбай все відкладав свій від’їзд до Кара-Моли, сподіваючись, що Такежан перейде на його бік. Проте той відбувався тільки короткими повідомленнями: «Вирішиться завтра», «Довідаємося сьогодні…»

Нарешті в аулі Уразбая з’явився Азимбай. Уразбай і Медеу, гостинно прийнявши його, постаралися швидше залишитися з ним віч-на-віч, щоб довідатися про наміри Такежана. Але від хитрого і обачного Кунанбаевого онука не так легко було чогось добитися.

— Абай образив і батька, і Ісхака,— розповів він.— Він не дав поділити спадщину, не порахувався з тим, що батько старший за нього. Хитрими вивертами залишив у своїх руках Велику юрту. Батько поки що припинив переговори.

Уразбаєві стало ясно, що Такежан образився на Абая. А те, що Азимбай приїхав з цією звісткою сам, означало, що Такежан уже згоден на все.

Не даючи зрозуміти, наскільки все це його цікавить, Уразбай пильно стежив за Азимбаем, жадібно ловив його скупі слова. Зрозумівши, що той більше нічого не скаже, Уразбай залишив його з сином, а сам вийшов з юрти.

Уразбай любив виїжджати в степ сам, щоб обмірковувати свої діла і задуми. І цього разу він поїхав до озера повз довгу припону для лошат (заради хвастощів він наказував прив’язувати їх одразу сотню, щоб показати гостям, скільки кобил дояться). До озера вже ішов на вечірній водопій великий табун світло-сірих полохливих і диких жеребців і кобил-п’ятиліток.

Думки Уразбая були радісні. Можливість здійснити помсту збуджувала і бадьорила його. Найнепримиреннішим ворогом, якого він мріяв розчавити, був Оспан. Коли той помер, Уразбай усю свою злість переніс на Абая, якого давно ненавидів. Мстивий, жорстокий, рішучий, він вважав, що коли вже ворогувати, то ворогувати треба так, як Кунанбай,— використовуючи у боротьбі будь-які засоби. Останнім часом він тільки те й робив, що ставив тенета на Абая. Він не шкодував худоби і коней на хабарі міським начальникам і товмачам. У степу він привертав до себе прихильників не тільки в Тобикти. За останні роки Уразбай домігся того, що його ім’я було на устах у всіх волосних, біїв і аткамінерів Керея, Матая, Уака, Наймана, Бури. Представники цих племен мали з’їхатися на Кара-Молинський шербешнай із Семипалатинського, Усть-Каменогорського, Зайсанського повітів. Там-таки повинні були бути і міські багатії, з більшістю яких Уразбай або породичався, або був зв’язаний справами.

Але тільки сьогодні ці тенета, готові захопити Абая, були сплетені до кінця. Уразбай давно мріяв, як би розпалити ворожнечу в самій сім’ї Абая, відірвати його від родичів. Новини, привезені Азимбаєм, дуже обрадували Уразбая: стало ясно, що тепер можна діяти, ні на що не озираючись.

Обмірковуючи це, Уразбай никав біля аулу, поки табуни напилися води і пішли в нічне. Тим часом у його юрті зібралося багато гостей. Це були його прибічники, такі як Абрали, Молдабай, Жиренше, Байгулак, яких Уразбай запросив їхати з ним до Кара-Моли. Їх зустрічав і частував чаєм племінник Уразбая Спан.

Весь цей вечір Уразбай говорив із своїми однодумцями тільки про Абая.

— І коли це наші казахи перестануть помилятися, називаючи його справедливим, розумним? Ви чули, на яку лиху справу зважився цей «справедливий Абай»? Він пограбував усіх своїх родичів, навіть рідних братів — Такежана та Ісхака. З спадщини Оспана піхто нічого не одержав. Абай вигнав усіх з Великої юрти Кунанбая, заволодів нею сам, забрав собі все багатство. Що ж, у цьому його справедливість? Бачите, як наш праведник насильничає над живими і померлими. Я ж завжди казав, що, коли дійде до поділу Оспанової спадщини, казка про непідкупність і чесність Абая розвіється, як дим. Так воно й сталося. Он який він, ваш Абай! І рідних пограбував, і честь роду зневажив, і кунанбаївське гніздо зруйнував. І сам він збився з шляху, прокладеного дідами, і молодь збиває…

Те, що сказав Уразбай про поділ спадщини Оспана, було новиною для всіх його гостей. Але навіть Молдабай, який теж ненавидів Абая, не міг повірити цьому і, підозріливо глянувши на Уразбая, подумав: «Мабуть, бреше. Невже Абай на це зважиться?»

Його сумніви висловили вголос Абрали і Байгулак:

— Невже це правда, Уразеке?

— Чи правда це?

Уразбай, випроставшись, окинув їх суворим поглядом і нахмурився.

— А навіщо мені казати неправду? Ми сидимо за скатеркою, бог — свідок правдивості моїх слів…

І поки пили чай та кумис — а кумис нили дуже довго,— і потім, коли ласували м’ясом молодого лошати,— а його подали вже вночі,— верховоди племені Тобикти старанно обливали брудом Абая.

— І чого це наші