Гюстав Флобер - Виховання почуттів

Вона стала вихваляти його манери, його зовнішність і надто його моральність.

У словах пані Дамбрез було менше брехні, аніж вона гадала: віконт мріяв про одруження. Він казав про це Мартінонові, додавши, що подобається панні Сесіль, що він у тому переконаний і що його батьки дадуть згоду.

Зважуючись на таке зізнання, він, очевидно, мав певні відомості про її посаг. А Мартінон підозрював, що Сесіль — позашлюбна дочка пана Дамбреза; тож, мабуть, було б дуже вигідно про всяк випадок просити її руки. В цьому сміливому заході крилася й небезпека; тим-то Мартінон досі тримався так, щоб не вскочити в халепу; крім того, він не знав, як позбутися тітки. Заміри Сізі надали йому рішучості, й він поговорив із банкіром, який, не бачачи жодних перешкод, щойно сказав про те пані Дамбрез.

З'явився Сізі. Вона, вставши йому назустріч, сказала:

— Ви нас геть забули… Сесіль, shake hands.[54]

В цю хвилину ввійшов Фредерік.

— Ах! Нарешті! Знайшлася пропажа! — вигукнув дядечко Рок. — Я на цім тижні тричі був у вас із Луїзою.

Фредерік старанно уникав їх. Він послався на те, що всі дні доглядає пораненого товариша. До того ж був заклопотаний багатьма іншими справами; і він вигадував усілякі історії. На щастя, почали прибувати гості: спершу пан Поль де Ґремонвіль, дипломат, зустрінутий на балу, потім Фюмішон — промисловець, чиї консервативні погляди колись на одному вечорі обурили Фредеріка, за ними з'явилася стара герцогиня де Монтрей-Нантуа.

Та ось із вітальні долинули два голоси.

— Я в тому певна! — мовив один.

— Найдорожча моя, найдорожча моя! — відповів другий. — На милість Божу, заспокойся!

То були пан де Нонанкур, старий чепурун, мумія, намащена кольдкремом, і пані де Ларсійуа, дружина префекта, котрий служив за Луї-Філіппа. Вона вся тремтіла, бо щойно почула, як на катеринці грають польку, що правила за умовний знак для заколотників. Багатьох буржуа мордували подібні фантазії: вони вірили, що люди, які поховалися в катакомбах, готуються висадити в повітря Сен-Жерменське передмістя; з підвалів долітав якийсь гамір, за вікнами відбувалося щось підозріле.

Проте всі постаралися заспокоїти пані де Ларсійуа. Лад відновлено. Боятися більше нічого: «Кавеньяк нас урятував!» Неначе повстанських страхіть було не досить, їх іще перебільшували. На бік соціалістів стали двадцять три тисячі каторжників, ніяк не менше!

Не було жодного сумніву, що харчові припаси отруювали, що солдатів мобільної гвардії розпилювали навпіл між двох дощок і що написи на прапорах закликали до грабунків та підпалювання.

— І ще до чогось! — докинула екс-префектова дружина.

— Ах, дорога! — піклуючись про цнотливість, похопилась пані Дамбрез і поглядом показала на трьох молодих дівчат.

Пан Дамбрез вийшов зі свого кабінету разом із Мартіноном. Господиня, повернувши голову, відповіла на уклін Пеллерена, який щойно показався. Художник занепокоєно оглянув стіни. Банкір відвів його вбік і пояснив, що змушений був на певний час заховати його революційну картину.

— Відома річ! — сказав Пеллерен, чиї погляди змінилися після його провалу в «Клубі Розуму».

Пан Дамбрез дуже чемно натякнув, що замовить у нього інші полотна.

— Даруйте!.. О дорогий друже! Яка радість!

Перед Фредеріком стояли пан і пані Арну.

Голова трохи не пішла йому обертом. Увесь цей день його дратувала Розанетта, що захоплювалася солдатами; прокинулась давня любов.

Дворецький доповів господині, що стіл накрито. Пані Дамбрез поглядом звеліла віконтові взяти під руку Сесіль, пошепки сказала Мартінонові: «Негіднику!» — і всі пішли в їдальню.

Посеред столу, під зеленим ананасовим листям лежав здоровенний золотавий короп, повернений головою до печені з косулі, а хвостом торкаючись блюда раків. Інжир, величезні вишні, груші й виноград (новинка паризьких теплиць) здіймалися пірамідами в старовинних вазах саксонської порцеляни; подекуди букети квітів поєднувалися з ряхтінням срібла; спущені на вікнах білі шовкові штори надавали освітленню кімнати приємної м'якості; два басейни, де плавали шматки льоду, освіжали повітря; слугували високі лакеї в коротких штанах. Після хвилювань, пережитих останнім часом, усе це здалося ще кращим. Знову почали втішатися з тих розкошів, що їх була небезпека втратити, і Нонанкур висловив спільне почуття, сказавши:

— Ох! Будемо сподіватися, що панове республіканці дозволять нам пообідати!

— Незважаючи на їхнє братерство! — велемудро докинув дядечко Рок.

Ці два почесні гості сиділи пообіч пані Дамбрез, вона — проти чоловіка, а поруч нього, по один бік — пані Ларсійуа і дипломат, по другий — стара герцогиня з Фюмішоном. Далі порозміщувалися художник, торговець фаянсом, панна Луїза, а завдяки Мартінонові, який зайняв Фредерікове місце, щоб сісти біля Сесіль, Фредерік опинився поряд із пані Арну.

Вона була в чорній барежевій сукні, на зап'ястку — золотий браслет, і так само, як і першого разу, коли він обідав у неї, — щось червоне в волоссі: галузка фуксії, що оповила шиньйон. Він не стримався й сказав їй:

— Давно ми не бачились!

— Авжеж! — відповіла вона холодно.

Він вів далі, лагідністю голосу пом'якшуючи зухвалість питання:

— Чи ви інколи думали про мене?

— З якої б то речі я мала думати про вас?

Фредеріка вразила ця відповідь.

— Зрештою, ви, мабуть, маєте рацію.

Але, зараз же розкаявшись за свої слова, поклявся їй, що не було дня, коли його не мордували б спомини про неї.

— Я, добродію, анітрохи в те не вірю.

— І все-таки ви знаєте, що я вас кохаю!

Вона не відповіла.

«Що ж, обійдемося без тебе!» — подумав Фредерік.

І, звівши очі, він помітив на другому кінці столу панну Рок.

Вона гадала, що їй личитиме, коли вона одягнеться в усе зелене, — колір, що становив прикрий контраст із тоном її рудого волосся. Пряжка її пояса була надто високо; комірець тиснув шию; ця недостатня елегантність, може, стала причиною холодності, з якою Фредерік зустрів її. Вона віддалік із цікавістю стежила за ним; Арну, що сидів поряд із нею, як не впадав біля сусідки, але, так і не спромігшись витягти з неї бодай кількох слів, одмовився від надії догодити їй і став прислухатися до загальної розмови. Тепер вона точилася довкола ананасового пюре, яке готують у Люксембурзі.

Луї Блан, за словами Фюмішона, посідає особняк на вулиці Сен-Домінік, проте відмовляється здавати його у винайм робітникам.

— А я особисто вважаю дивним те, — сказав Нонанкур, — що Ледрю-Роллен полює в королівських угіддях!

— Він заборгував одному ювелірові двадцять тисяч франків, — підкинув Сізі, — і навіть подейкують…

Пані Дамбрез перебила його:

— Ах, як це гидко — гарячитися через політику! Юначе, як вам не соромно! Досить! Краще займіться своєю сусідкою!

Потім люди статечні напали на газети.

Арну став захищати їх, Фредерік, втрутившись у розмову, сказав,