Дені Дідро - Жак-фаталіст

Пан. Він справді переді мною; у мене шпага в руці, я кидаюсь на тих розбійників і мщуся за тебе. Скажи ж мені, як це той, хто написав великого сувоя, міг написати, щоб така була нагорода за великодушний вчинок? Ось я, нікчемний грішник, а й то стаю тобі в оборону, а він спокійно дивився, як на тебе напали, повалили, поглумилися, стоптали під ноги, — він, хто вібрав усі чесноти!..

Жак. Тихіше, тихіше, пане: ваші слова страшенно пашать вогнищем.[242]

Пан. Що це ти дивишся?

Жак. Дивлюсь, чи немає кого поблизу, щоб не почув, бува… Лікар помацав мій пульс і сказав, що в мене пропасниця. Я й словом не обмовившись про свою пригоду, замислився, лежачи у своїм лігві, і серце у мене краялось. Боже, як краялося! Не мати жодного су, і ніякого сумніву, що вранці з мене зажадають умовлену поденну плату!

На цьому місці пан обняв свого слугу обома руками за шию, скрикнувши:

— Що ж ти робитимеш, мій бідний Жаку? Що з тобою буде? Твоє становище лякає мене.

Жак. Заспокойтесь, пане, я ж ось.

Пан. Я не про те думаю; я був уранці коло тебе в лікаря в ту хвилину, як ти прокинувся і в тебе ось-ось мають зажадати грошей.

Жак. У житті невідомо, з чого радіти, а з чого журитися, пане. Добро лихо веде, а лихо — добро. Ми йдемо поночі під тим, що на небі написано, однаково нерозумні у своїх бажаннях, радості й тузі. Коли я плачу, то бачу іноді, що я — дурень.

Пан. А коли смієшся?

Жак. Знову-таки бачу, що дурень; проте не можу втриматися ні від плачу, ні від сміху, і це лютить мене. Не раз я пробував… Уночі я й очей не скліпив…

Пан. Ні, ні, скажи, що ти пробував.

Жак. Усім нехтувати. Коли б то я міг цього дійти!

Пан. А навіщо тобі це?

Жак. Щоб звільнитися від турбот, щоб нічого не потребувати, щоб мати повну владу над собою, щоб моїй голові на камені серед вулиці було так, як на м'якій подушці. Таким я й буваю іноді, але, сто бісів йому, недовго: у великих пригодах я твердий і міцний мов скеля, а от якась притичина, дрібничка якась мене пантеличить; так би й надавав собі ляпасів. Я від цього відмовився, вирішив бути таким, який є, і побачив, розміркувавши трохи, що воно майже на те саме виходить. Справді, навіщо перейматися яким мені бути? Краще про це не думати, так легше і зручніше.

Пан. Якщо так, то й добре.

Жак. Уранці хірург відхилив завісу коло мого ліжка й сказав мені:

— Ну, друже, давайте ваше коліно, бо я мушу далеченько поїхати.

— Я сплю, лікаре, — кажу йому тужно.

— Тим краще, це добрий знак.

— Дайте мені поспати, мені до перев'язки байдуже.

— Та й то невелике лихо; спіть…

По цій мові він закриває заслону, а я не сплю. Через годину відхиляє заслону лікарева жінка й каже:

— Ну, друже, їжте ваші грінки на цукрі.

— Мені не хочеться їсти, пані докторова, — відповідаю їй тужно.

— Їжте, їжте, гроші ж однаково платити.

— Не хочеться.

— Тим краще! Дітям буде та мені…

По цій мові вона закриває заслону, гукає на дітей, і вони разом беруться вминати мої грінки на цукрі.

Читачу, коли я зроблю тут паузу і звернусь до історії людини, яка мала одну сорочку через те, що в неї тільки одне тіло, то цікаво мені знати, що ви про це подумаєте?

Подумаєте, що я зайшов у глухий кут, звідки не знаю, як вийти, і хапаюся за втішну небилицю, щоб вигадати час і добрати способу виплутатися з оповідання, яке був почав. Так ви, читачу, помиляєтесь. Я чудово знаю, як порятується Жак зі своєї скрути, і те, що я хочу розказати вам про Гуса, про людину, яка мала одну сорочку через те, що в неї тільки одне тіло, аж ніяк не є небилиця.

Якось на Зелені свята вранці я дістав від Гуса записку, де він благав одвідати його у в'язниці, куди його замкнули. Одягаючись, я міркував про його пригоду і гадав, що його кравець, пекар, винар або хазяїн дістав і виконав наказа про його арешт. Приходжу й застаю його в спільній камері ще з кількома особами злочинного вигляду. Спитав у нього, що то за люди.

— Той старий, що з окулярами на носі, це спритний чоловік, що добре знається на лічбі й добирає способу погодити записи в касовій книзі з виданими рахунками. Це — справа важка, я говорив з ним, але не сумніваюсь, що він свого дійде.

— А ото хто?

— Дурень.

— А ще що?

— Дурень, що винайшов машину підробляти паперові гроші, погану, нікчемну машину, яка кульгає на всі чотири.

— А той третій у лівреї, що грає на віолончелі?

— Він тут тимчасово, сьогодні ввечері, а може, завтра вранці його переведуть до Бісетру[243], бо справа його марна.

— А у вас?

— У мене? Ще марніша.

Відказавши так, він підводиться, кладе шапку на ліжко, і ту ж мить його троє товаришів у в'язниці зникають. Коли я ввійшов, Гус сидів у халаті коло столика й креслив геометричні фігури, працюючи спокійно, ніби вдома. Лишилися ми насамоті.

— А ви що тут робите?

— Працюю, як бачите.

— А хто вас сюди завдав?

— Я.

— Як то ви?

— Та так, я.

— Як же ви спровадили себе сюди?

— Так, як іншого спровадив би. Я вчинив на самого себе позов, виграв його і внаслідок вироку, що його я одержав проти себе самого, і наказу про арешт мене затримано й приведено сюди.

— Ви не божевільний?

— Ні, пане, кажу вам так, як воно було.

— Чи не могли б ви учинити на себе ще один позов, виграти його і внаслідок другого вироку й другого наказу звільнитися?

— Ні, пане.

У Гуса була гарненька служниця, що правила йому за половину частіш, ніж законна. Від цього нерівного розподілу порушився хатній спокій. Хоч як важко було дошкулити цій людині, яку пересуди аж ніяк не лякали, проте Гус надумав покинути дружину й жити зі служницею. Але ввесь його достаток був у меблях, приладах, рисунках, інструменті й іншому рухомому майні, і він волів краще покинути голою свою дружину, ніж самому піти з порожніми руками; через те й уклав він ось такий план: видати служниці векселі, за якими вона правитиме гроші й добуде наказа