Дені Дідро - Жак-фаталіст

і, коли дійшлося підвести мене з ліжища, одягти й покласти на ноші, зостався тільки лікар; він почав щодуху когось гукати, але ніхто його не почув.

Пан. І Жак, що любить сам із собою розмовляти, казав, мабуть: «Ніколи не плати наперед, якщо не хочеш запопасти лиха».

Жак. Ні, пане, мені було не до моралізування. Я обурився, лаявся, але потім і мораль прочитав; а поки я читав мораль, лікар, покинувши мене самого, привів двох селян, яких найняв перенести мене моїм коштом, про що мене й повідомив. Ці люди зробили мені все потрібне для того, щоб покласти мене на ноші, змайстровані з матраца, покладеного на жердини.

Пан. Слава Богу! Ось ти вже у хірурга в господі і закохуєшся в його дружину чи дочку.

Жак. По-моєму, ви помиляєтесь, пане.

Пан. Так, по-твоєму, я сидітиму три місяці у лікаревій хаті раніш, як почую перше слово про твоє кохання? О, це вже зовсім неможливо, Жаку! Звільни мене, прошу, і від опису будинку, і від лікаревого характеру, і від лихої вдачі його дружини, і від того, як ти одужував; перестрибни все це. До діла, берімось до діла. Ось твоє коліно майже загоїлось, ти зміцнів і закохався.

Жак. Та закохався, коли ви так женете мене.

Пан. У кого ж?

Жак. У високу чорняву дівчину вісімнадцяти років, як намальовану, з великими чорними очима, червоними устами, чудовими руками… Ох, пане, які гарні руки!.. Бо ті руки…

Пан. Тобі здається, що ти й досі тримаєш їх?

Жак. Бо ви їх не раз брали й тримали нишком, і тільки від них залежало, що ви не зробили все те, чого вам хотілося.

Пан. їй-богу, Жаку, я й не хотів від неї нічого.

Жак. Я теж.

Пан. Скільки не думаю, не пригадую ні високої чорнявої дівчини, ні гарних рук; спробуй пояснити мені.

Жак. Згоден, але за умови, що ми вернемось назад і зайдемо до хірурга в хату.

Пан. По-твоєму, так на небі написано?

Жак. Це вже ви мені скажете, але на землі написано: chi va piano, va sano.

Пан. I chi va sano, va lontano[241], а мені дуже хотілося б доїхати.

Жак. То що ви вирішили?

Пан. Роби як знаєш.

Жак. У такому разі, ми знову в хірурга, і на небі написано, щоб ми туди вернулись. Лікар, його дружина й діти так одностайно заповзялися спорожнити мій гаманець дрібними грабунками, що невдовзі цього домоглися. Моє коліно нібито добре загоїлось, хоч на ділі й не так було, рана майже затяглася, я міг уже ходити на милиці, і лишалося в мене ще вісімнадцять франків. Ніхто так не любить точити теревені, як недоріки, і ніхто так не любить ходити, як кульгаві. Одного погожого осіннього дня по обіді я замислив далеку подорож; з того села, де я жив, до сусіднього було милі зо дві.

Пан. А як те село звалося?

Жак. Якби я сказав, ви б про все дізналися! Добувшись туди, я зайшов до шинку, спочив і поїв. Починало вже смеркати, і я збирався вертатись додому, коли це почув пронизливі жіночі крики. Я вийшов; коло жінки вже зібралась юрба. Вона лежала долі, рвала на собі волосся й казала, показуючи на череп'я великого глека: «Бідна я, бідна! Місяць роботи… А хто ж той місяць моїх бідних дітей годуватиме? В управителя серце за камінь твердіше, він мені й одного су не подарує. Нещасна я! Бідна я, бідна…» Усі жаліли її, тільки й чути було навкруги: «Бідна жінка!» — але ніхто й не рипнувся до кишені. Я зразу підійшов і спитав її: «Що з вами трапилося, тітонько?» — «Що трапилося! Хіба не бачите? Послали мене купити глек олії, я оступилась, упала, глек розбився, а олія з нього…» На цю мить прибігли діти тієї жінки; вони були майже голі, та й лахміття материне свідчило про злидні в родини; і діти почали кричати разом з матір'ю. Ви мене знаєте, тож і десятої частини вистачило б, щоб мене зворушити; груди мої здушило від співчуття, на очі сльози навернулися. Я уривчасто спитав у жінки, на скільки було в глеку олії. «На скільки? — відповіла вона, зводячи вгору руки. — На десять франків, на більше, ніж я можу заробити за місяць…» Я тої ж миті розв'язав свій гаманець, кинув їй два великі екю. «Маєте, тітонько, ось вам дванадцять», і, не чекаючи подяки, рушив із села.

Пан. Добру справу ви зробили, Жаку.

Жак. Дурницю зробив, даруйте на слові. Ще не відійшов я сотні кроків від села, як сказав собі це; на півдорозі я сказав це собі ще голосніше, а вернувшись до хірурга з порожньою кишенею, ще й не так це відчув.

Пан. Може, й правда твоя, і моя похвала, мабуть, така сама недоречна, як і твоє співчуття… Ні, ні, Жаку, я своєї першої думки таки не кидаю; і головне у твоєму вчинку те, що ти забув про свою власну потребу. Я бачу його наслідки: ти зазнаєш немилосердності хірурга з його дружиною; вони тебе виженуть з хати, та коли б ти мусив навіть померти біля їхніх дверей на купі гною, то й там би ти був задоволений собою.

Жак. Не стало б у мене сили на це, пане. Я йшов собі накульгаючи, і — ніде правди діти — шкодував за тими двома екю, псуючи тим зроблене. Зовсім звечоріло вже, коли я був на половині дороги між селами, аж тут із чагарника, що край шляху, вискакує троє бандитів, кидаються на мене, валять мене на землю, обшукують мене й дивом дивуються, що так мало в мене грошей. Вони сподівалися кращої здобичі; побачивши, яку милостиню я подав на селі, вони уявили собі, що в того, хто так легко може викинути півлуї, мусить принаймні бути двадцять луї. Лютуючи від зрадженої надії й небезпеки поламати кості на ешафоті за якусь жменю мідяків, якщо я їх викажу, їх затримають, і я їх пізнаю, вони думали, чи не вбити мене. На щастя, бандитів щось налякало і вони втекли, а я відбувся кількома подряпинами, що їх дістав від падіння і в той час, як мене грабували. Коли бандити втекли, я підвівся і поплуганив до села. Доплентався я туди о другій годині ночі, блідий, розбитий, коліно собі страшенно роз'ятрив, ще й тіло боліло від ударів, що я їх дістав. Лікар… Та що це ви, пане? Ви зціпили зуби