Річард Докінз - Егоїстичний ген

німецьких веслярів, взаємовигідні реплікатори в присутності одні одних почнуть домінувати. На певному етапі еволюції життя на нашій планеті таке об’єднання взаємосумісних реплікаторів почало оформлюватись у створення дискретних носіїв — клітин, а пізніше й багатоклітинних організмів. Носії, які в процесі еволюції створили життєвий цикл вузького горлечка, розквітали, стаючи дедалі більш дискретними та дедалі більш схожими на носії або засоби пересування.

Це пакування живої матерії в дискретні носії стало такою характерною й домінантною рисою, що коли на кін вийшли біологи та почали ставити запитання про життя, вони здебільшого стосувалися носіїв — окремих організмів. Окремі організми йшли у свідомості біологів першими, тоді як реплікатори — тепер відомі як гени — вважалися лише частиною інструментарію, що його використовували ці організми. Необхідно докласти спеціальних розумових зусиль, аби знову наставити біологію на правильний шлях та пригадати, що саме реплікатори йдуть першими за важливістю, як і за виникненням.

Одним зі способів це пригадати є розмірковування над тим, що навіть сьогодні не всі фенотипові ефекти генів прив’язані до окремого організму, в якому вони перебувають. Можна напевно сказати, що і теоретично, і практично вплив гена виходить далеко за межі окремого організму, маніпулюючи об’єктами навколишнього світу, одні з яких неживі, другі — інші живі істоти, а треті — дуже віддалені. Використайте лише трохи уяви, і ви побачите, як ген перебуває у центрі великої павутини, від якого розходяться розширені фенотипові ефекти. А той чи інший об’єкт у світі якраз і є центром павутини, до якого сходяться ефекти багатьох генів із багатьох організмів. Довга рука гена не визнає очевидних кордонів. Увесь світ розкреслений причинно-наслідковими стрілками від генів до фенотипових ефектів, близьких та далеких.

Додатковим фактом, надто важливим на практиці, щоб вважати його випадковим, але недостатньо необхідним у теорії, щоб визнати його незмінним, є те, що ці причинно-наслідкові стрілки переплелися разом. Реплікатори більше не розсіяні вільно в морі, а упаковані у величезні колонії — окремі організми. А фенотипові ефекти, замість того, щоб рівномірно поширюватися по всьому світі, досить часто замкнулися в тих самих організмах. Але тоді існування окремого організму, такого знаного нам на нашій планеті, було зовсім не обов’язковим. Єдиним об’єктом, що насамперед має існувати з метою виникнення життя будь-де у Всесвіті, є безсмертний реплікатор.

Епілог до 40-го ювілейного видання

На відміну від політиків, учені цілком можуть отримувати втіху від того, що помиляються. Це саме політиків, які сьогодні кажуть одне, а завтра інше, називають «пустобрехами». Тоні Блер колись уголос нахвалявся, що «не вмикав задню». Вченим же загалом подобається бачити підтвердження своїх ідей, але періодичне задкування у них теж заслуговує на повагу, особливо якщо вони ґречно за нього перепросять. Принаймні я ніколи не чув, щоби пустобрехом називали саме ученого.

Певним чином я б хотів якось перепросити за основну ідею книги «Егоїстичний ген». У світі геноміки дуже швидко відбувається стільки дивовижних подій, що через сорок років після свого виходу книга зі словом «ген» на обкладинці здається майже приреченою (навіть провокуючою) на її радикальний перегляд, якщо взагалі не повне списання з рахунків. Так воно могло й бути, якби слово «ген» у цій книзі не використовувалося в особливому сенсі, прив’язаному радше до еволюції, ніж до ембріології. Щодо свого визначення я згідний із Джорджем К. Вільямсом, одним із визнаних героїв цієї книги, який вже пішов від нас, як і Джон Мейнард Сміт та Білл Гамільтон: «Ген визначається як будь-яка частина хромосомного матеріалу, потенційно здатна існувати протягом достатньої кількості поколінь, аби служити одиницею природного добору». Я лише підштовхнув його до дещо жартівливого висновку: «Щоби бути точним, цю книгу слід було назвати… „Дещо егоїстична велика ділянка хромосоми та ще більш егоїстична маленька ділянка хромосоми“». На відміну від інтересу ембріологів до впливу генів на фенотипи, ми маємо тут неодарвіністський інтерес до змін частоти одиниць у популяціях. Цими одиницями є гени у вільямсовському сенсі (пізніше Вільямс назвав цей сенс «кодексом»). Гени можна порахувати, причому їхня частота є мірилом їхнього успіху. Однією з основних ідей цієї книги є те, що окремий організм не має такої властивості. Організм має частоту, що дорівнює один, а тому не може «служити одиницею природного добору». Принаймні, не в тому самому сенсі, що реплікатор. Якщо організм все ж таки служить одиницею природного добору, то дещо в іншому сенсі «носія» генів. Мірилом його успіху є частота його генів у майбутніх поколіннях, а параметром, який він прагне максимізувати, є те, що Гамільтон визначає як «сукупну пристосованість».

Той чи інший ген досягає свого чисельного успіху в популяції завдяки своїм (фенотиповим) ефектам на окремі організми. Успішний ген представлений у багатьох організмах тривалий час. Він допомагає цим організмам прожити достатньо довго, аби розмножитись у середовищі. Але середовище насправді означає не просто зовнішнє оточення організму — дерева, воду, хижаків тощо — але й внутрішнє, особливо інші гени, з якими егоїстичний ген ділить послідовність організмів у популяції та в наступних поколіннях. Отже, виходить, що природний добір сприяє генам, які процвітають у товаристві інших генів у популяції, що розмножується. По суті, в сенсі, який пропагує ця книга, гени «егоїстичні». Вони також кооперативні щодо інших генів, з якими поділяють не лише певний організм, але й організми загалом, що виникли завдяки генофондові виду. Популяція зі статевим розмноженням — це об’єднання взаємосумісних, кооперативних генів, що співпрацюють сьогодні, бо були успішними, а також співпрацюють протягом багатьох поколінь подібних організмів у минулому. Тут важливо збагнути (бо часто цього не розуміють), що добір сприяє співпраці не через те, що якась група генів природним чином відбирається як ціле, а тому, що певні гени окремо добираються на тлі інших генів, які трапляються в організмі, а це означає наявність інших генів у генофонді виду. Тобто, у фонді, з якого бере зразок своїх генів будь-який представник виду зі статевим розмноженням. Гени конкретного виду (але не іншого) постійно зустрічаються між собою (та співпрацюють між собою) у послідовності організмів.

Ми й досі не зовсім розуміємо, що саме зумовило появу статевого розмноження. Але його наслідком стала ідея про вид як про середовище існування співпрацюючих об’єднань взаємосумісних генів. Як пояснюється в розділі, що називається «Довга рука гена», ключем до співпраці є те, що в кожному поколінні всі гени організму мають той самий «вузькогорлий» шлях виходу в майбутнє: сперматозоїди чи яйцеклітини, в яких вони прагнуть вирушити до наступного покоління. Для цієї книги цілком підійшла би назва «Кооперативний ген», і її суть від того ніскільки би не змінилася. Гадаю, що це б лише дозволило уникнути всієї почутої мною несправедливої критики.

Іншою непоганою назвою