Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Глава 24. Бал в академії

Глава 24. Бал в академії.

Я спускалася сходами, міцно притискаючи до грудей піднос, наче щит.

Мої пальці побіліли від напруги, нігті впивалися в дерев’яну поверхню — єдина зовнішня ознака урагану, що вирував усередині.

Кожен крок віддавався гулким відлунням у моїх вухах, ніби я спускалася не на кухню, а у власну могилу.
З кожною сходинкою вниз я відчувала, як кришталевим палацом розсипається те, що я мала дурість вважати справжнім, перетворюючись на осколки, що ріжуть серце гостріше за будь-який ніж.

Важкі дубові двері кухні скрипнули, видаючи мою присутність. 
Хвиля тепла й ароматів — часнику, тушкованого м’яса, свіжоспеченого хліба — огорнула мене, але навіть це звичне заспокоєння не могло зігріти холод, що оселився всередині.

Вагар підвів погляд від обробної дошки, і його масивні руки на мить завмерли в повітрі. Ніж лежав на середині цибулини, яка так і залишилась недорізаною. 
В його очах — темно-карих, майже чорних — майнуло занепокоєння, глибока складка пролягла між густими бровами.

— Рейн? — його голос, зазвичай гучний і впевнений, звучав тихо, ніби  запитуючи. Він ледь схилив голову набік, намагаючись розгледіти в моєму обличчі те, що я так відчайдушно намагалася приховати. — Що трапилося?

Я поставила тацю на стіл — занадто різко, чашки підстрибнули й жалібно брязнули.

Зробила судорожний вдих, затримавши дихання, щоб не схлипнути.

Навколо шуміла кухня — дзвеніли каструлі, шипіла олія на сковорідках, стукали ножі, хтось голосно сміявся в дальньому кутку.

Ця звичайна симфонія здавалася зараз такою недоречною, такою невідповідною. Світ продовжував обертатися, хоча мій щойно звалився, ховаючи мене під уламками власних надій.

— Ти мав рацію, — я видавила з себе слова, намагаючись, щоб голос не тремтів. Кожен склад дряпав горло, наче пісок. — Він… Кірен. Усе це було парі.

Спогад обпік новою хвилею болю й приниження. 
Його сміх, недбалий, холодний, коли він розповідав друзям про своє "забавне полювання". Про ставки. Про те, як довго триватиме його інтерес до "маленької артефакторки". 
Кожне слово впивалося в мене гострими шипами, отруюючи не лише сьогодення, а й усі минулі спогади, які я так бережно зберігала.

Вагар вилаявся крізь зуби — так брудно й витіювато, що в інший час я б скривилася. Він відклав ніж, немов небезпечну змію, і з такою силою витер руки об рушник, що, здавалося, ось-ось порве тканину.

Його широке обличчя потемніло від гніву.

— Підслухала? — в його голосі не було осуду, тільки розуміння й гіркота.

— Вони були в сусідній кабінці, — я кивнула, ковтаючи клубок у горлі розміром з кулак. — В "Осені". Вони не знали, що я там. — Мої очі наповнилися сльозами, але я люто змахнула їх тильною стороною долоні. — Хвалився перед друзями, що я… що я його "полювання". Що сама ідея мене поруч із ним смішна. Що "здобич буде солодкою".

Я здригнулася від спогаду про те, як він вимовив це — з тією ж інтонацією, з якою колись шепотів мені на вухо зовсім інші слова. Ніжні. Ласкаві. Брехливі.

— Чортів сучий син, — процідив Вагар, і в цьому слові було стільки отрути, що вистачило б отруїти ціле місто.

Мій зелений друг знав усе від самого початку. 
Я розповідала йому, як познайомилася з Кіреном біля воріт академії, коли поверталася з нашої таверни.

Як він тижнями домагався хоча б однієї посмішки, як приносив рідкісні книги з артефакторики, як слухав мої розповіді про роботу — уважно, зі щирим інтересом.
Як я опиралася його чарівності, знаючи, що між нами — прірва завширшки з Вічноштормове море. 
Але Кірен був такий переконливий, такий щирий… А я — дурепа остання — повірила.

Майже пів року я жила у світі мрій, уявляючи, що казки бувають справжніми. 
Що я — Попелюшка, яку помітив принц. Яку він обрав не за красу чи багатство, а за… за що? За розум? За талант до артефакторики?

Як же нерозумно. Аристократ і простолюдинка. Спадкоємець давнього роду й безрідна "селючка". 
Я ж знала, що все так буде.

— Я записала, — я дістала з кишені фартуха кристал запису — маленький, розміром з ніготь, але досить потужний, щоб зберегти розмову.

Артефакт мерехтів тьмяним блакитним світлом, пульсуючи в такт моєму серцебиттю. — Усе, що вони говорили. Від першого до останнього слова.

Вагар взяв кристал, покрутив у своїх величезних пальцях. 
Я бачила, як жовна ходять по його вилицях, як роздуваються ніздрі. Він стримував лють, і я знала — не заради себе. Заради мене.

— І що тепер? — Вагар подивився мені прямо в очі, і в його погляді я побачила відображення свого болю. — Що ти збираєшся робити?

Я випросталася, розправляючи плечі, ніби готуючись прийняти удар долі. 
Біль нікуди не зник — він пульсував усередині, отруюючи кожен вдих, — але до нього додалося щось іще, щось темне й небезпечне. Рішучість.

— Зараз піду до бібліотеки, — в моєму голосі не було ні сліз, ні тремтіння. Тільки холод. — Мені потрібно… дещо перевірити.

Ліза, молодша помічниця кухаря, підійшла до нас безшумними кроками — вона завжди рухалася як кішка. Витираючи почервонілі від гарячої води руки об фартух, вона нервово покусувала нижню губу.

— Рейн, може, не варто? — вона торкнулася мого плеча, і її голос здригнувся. Можливо, вона згадала свого колишнього — сина пекаря, який кинув її, коли дізнався, що вона вагітна. — Може, просто… забути про нього? Хай котиться до демонів. Не вартий він твоїх сліз.

В її очах стояли сльози — вона плакала за мене, бо я не могла. Я накрила її руку своєю й злегка стиснула.

— Я не плакатиму, — відповіла я, усміхаючись краєчком губ. Усмішка вийшла кривою, як у зламаної ляльки. — Але й забути… ні, це не для мене. Усе буде добре, обіцяю.

Я не стала казати їм, що насправді кипіло всередині мене. 
Не лють — о ні, щось холодніше й небезпечніше.

Я могла зламатися, могла втекти, могла ридати ночами в подушку. Але був інший шлях. Шлях, який чекав на мене там, серед пильних фоліантів міської бібліотеки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍