Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

Арден Харан, зелений дракон у людській подобі, напівлежав у кріслі, граючись виделкою з гравіюванням у вигляді крила.

Його погляд ковзнув по мені, але я все ще робила вигляд, ніби нічого не відчуваю.
Цей погляд проникав, наче розпорюючи тонку тканину мого маскування.

— Keth shiral, маленька служнице, — вимовив він мовою драконів, і його супутники усміхнулися, обмінюючись багатозначними поглядами.

В їхніх усмішках я бачила те, що завжди мене лякало — перевагу хижаків над здобиччю.

Я зробила глибокий вдих.

— Keth shiral, панове, — відповіла я тією ж мовою, опускаючи піднос із награною недбалістю. 
Лусочки на обличчі Ардена здригнулися від здивування, зіниці на мить витягнулися у вертикальні щілини.

— О! — Він підвівся, в його очах спалахнув азарт мисливця, що виявив цікаву дичину. — Ти знаєш нашу мову?

— Лише кілька слів вітання, щоб бути ввічливою, — відповіла я, наливаючи вино в кришталеві келихи.

Я усміхнулася — відрепетировано, покірно. Рука не здригнулася, хоча спина вкрилася холодним потом, а у скронях стукала кров.

Прекрасні настільки, що аж моторошно.

Арден схопив моє зап’ястя, коли я потягнулася за порожньою тарілкою. 
Його пальці були гарячими, як розпечений метал, і я придушила інстинктивне бажання відсахнутися. Його зіниці розширилися, ніздрі затремтіли.

— Ти пахнеш… не так, як інші. В тобі є іскра, — прошепотів він, перекладаючи на загальну мову. Слова зависли в повітрі загрозою, обіцянкою викриття.

Я висмикнула руку, маскуючи різкість руху під необхідність поправити фартух. Паніка билася всередині, але я змусила себе усміхнутися.

— Вас цікавить десерт, пане? — мій голос звучав невимушено, навіть грайливо, хоча кожне слово давалося з трудом. — Наше фірмове безе з хмарною ягодою розтане на язиці, обіцяю.

Дракони розреготалися, замовили все, включно з десертом, а я спускалася на кухню, відчуваючи, як між лопаток повзе тонкий струмок холодного поту.

Десь через півтори години, коли я поверталася з підносом брудного посуду, Вагар махнув мені в бік сходів:

— Кабінка на другому. Там після драконів безлад, — буркнув він, не відриваючись від нарізання овочів.

Я зітхнула, схопила ганчірку, піднялася нагору й почала прибирати зі столу.

Дракони пішли, але їхній важкий насичений запах ще витав у повітрі.
І тут із сусідньої кабінки я почула знайомий голос. Моє серце завмерло.

— …і якби ви бачили, як вона розбирається в рунах! — сміявся хтось із його друзів. — Наш принц остаточно збожеволів.

Я завмерла, притулившись спиною до стіни.

Мої пальці самі потягнулися до кристалу запису, того самого, що я полагодила на артефакториці, виловивши з купи сміття й залишивши собі.

Активувавши його, я притулилася до перегородки, зарослої магічним плющем. 
Листя ворушилося від мого дихання, але тиха розмова за цією тонкою перепоною була чітко чутна.

— Парі ще в силі? — спитав інший голос, злегка захмелілий. — До балу менше шести днів вже. А ти обіцяв її вкласти в ліжко ще коли? Минулого місяця? Що, дикунка виявилася з норовом?

Гаряча хвиля піднялася до мого горла.

Отже, ось що це було? Парі? Полювання за черговим трофеєм принца? 
Я прикусила губу до крові, щоб не видати себе.

— О, ще й яким, — Кірен промовив із фальшивою недбалістю, але я, яка вивчила кожну інтонацію його голосу, почула напругу, що дзвеніла в ньому, як натягнута струна. — Це полювання було одне з найцікавіших. Чим недоступніша здобич, тим солодша перемога.

Кожне слово — удар ножа. 
Я заплющила очі, але замість темряви перед собою побачила його обличчя: сірі з крижинкою очі, усмішка, яка, здавалося, призначалася тільки мені.
Брехня.

Ти, Рейн, непрохідна дурепа зі схильністю ходити по граблях. Ну ж бо знала, що все так і буде.

Щось у його голосі звучало… порожньо. Наче він читав завчені рядки для чужої п’єси. 
Я прочинила щілину в заростях плюща й побачила його руки — пальці так стиснули келих, що побіліли кісточки. Злиться?

— А якщо артефакт з’єднання на вас спрацює, а, Ведаре? — уїдливо спитав третій. — Доведеться одружуватися з безрідною дикункою.

У голові стало порожньо й гулко, наче думки всі вилетіли геть.

— Не спрацює, — різко обірвав їх Кірен, і в його голосі прослизнула гіркота, яку, здавалося, помітила тільки я. — Я впевнений.

Запала тиша. Я побачила крізь листя його силует — він сидів, згорбившись, стиснувши кулаки на столі. Що це? Гра світла чи на його віях блиснула волога?

— Але припустимо… — він зробив ковток вина, його голос здригнувся так виразно, що його друзі обмінялися здивованими поглядами. — Припустимо, якщо спрацює…

— О, боги, він закохався! — верескнув хтось, і сміх розрізав тишу, як ніж.

Стук перекинутого келиха. Кірен підпер обличчя долонею й промовив:

— Закохався? В цю… цю… — він шукав слово, яке змусило б друзів сміятися, яке переконало б їх, — В цю артефакторку-вискочку? Та я скоріше одружуся з гарпією!

Сміх. Дзенькіт келихів. Паскудні жарти.

Я відчула, як по моїй щоці скочується гаряча сльоза, залишаючи обпалюючий слід.

Але замість болю — тиха лють запалилася в грудях, змішуючись з образою.

Я натиснула на кристал, завершуючи запис.

Запис, який тепер буде моєю зброєю та щитом.
Тому що в голові вже складався план.

*************

Друзі, якщо вам подобається історія про Рейн, запрошую вас до групи "Шепіт дощу " за посиланням в коментарях. Там є більше глав, ілюстрації та цікаве спілкування. Буду рада вас бачити ❤️ 

У

#рейн #лфр #фентезі