Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко

До аудиторії артефакторики я ввірвалася, важко дихаючи.

— Адептко Даен, — майстер Торвальд підняв густу брову, — вирішили вшанувати нас своєю присутністю? Вважаю, сьогоднішнє завдання здасться вам особливо захопливим.

По його губах ковзнула усмішка, яка не віщувала нічого доброго. Я пробурмотіла вибачення й прослизнула за вільний стіл, відчуваючи на собі цікаві погляди однокурсників.

Перед кожним лежала жменька різнокольорових уламків — фрагменти розсіювального артефакту. У мене серце впало. Одна з найскладніших робіт, що вимагає граничної концентрації.

— Починайте, — скомандував майстер Торвальд. — У вас є година.

Я розклала уламки перед собою, промацуючи кожен потоком сили. 
Крихітні фрагменти відгукувалися, розкриваючи свою унікальну енергетичну структуру.

Повільно, один за одним, я почала з’єднувати їх, створюючи павутину енергетичних зв’язків.

Робота вимагала повної віддачі — найменша помилка, і доведеться починати заново.

Піт виступив на моєму чолі. П’ятдесят хвилин безперервної концентрації, і артефакт був майже готовий. 
Залишалося з’єднати останні три фрагменти й зафіксувати конструкцію імпульсом сили.

Я обережно підняла найдрібніший уламок лазурового кольору…

— А тепер додайте краплю енергії для закріплення структури, — голос майстра Торвальда рознісся аудиторією.

Я торкнулася майже зібраного артефакту кінчиками пальців. Тонкий струмок сили потік енергетичними каналами. 
Раптом за сусіднім столом щось із тріском вибухнуло. Я здригнулася, потік сили спотворився, хлинув неконтрольованим потоком.

Уламки артефакту засвітилися багряним. Ні, ні, тільки не це!

Спалах — і моя праця розсипалася на найдрібніші фрагменти, багато з яких розкришилися на порох. Година роботи перетворилася на ніщо.

— Адептко Даен, — майстер Торвальд похитав головою, дивлячись на мене з розчаруванням, — концентрація — єдина зброя артефактора. Зберіть усе заново.

Я витріщилася на розсипані уламки, відчуваючи, як палають щоки.
Рятівний дзвін, що сповістив про закінчення пари, позбавив мене необхідності починати все з нуля негайно.

***

Фізична підготовка.

Після провалу на артефакториці мені хотілося тільки одного — поринути у звичні вправи, дати волю тілу й не думати. 
Але тренер Горх сьогодні явно встав не з тієї ноги.

— Даен! — прогарчав він, коли я втретє неправильно відійшла з лінії атаки. — Якби це був реальний бій, від тебе залишилося б мокре місце! Ще десять повторень, і щоб кожен рух був ідеальним!

М’язи горіли вогнем. Піт заливав очі. Я виконувала один і той самий рух знову й знову, але погляд Горха ставав тільки похмурішим.

— Це не академія, а дитячий садок! — він підійшов так близько, що я відчула запах хвої від його бороди. — Коли зустрінеш першого дикого троля, згадаєш мої слова, Даен!

До кінця пари я ледь трималася на ногах. Коліна тремтіли, руки не слухалися. А попереду ще зіллєваріння.

У лабораторії витали аромати трав, есенцій та настоянок.

Я зайняла своє місце, розклала інгредієнти для зілля ясного зору. 
Відміряла точні пропорції, ретельно подрібнювала компоненти, витримувала потрібну температуру.

Моє зілля набуло потрібного аквамаринового відтінку. Залишалося додати краплю есенції місячної роси. Я потягнулася до флакона, але пальці, що все ще тремтіли після виснажливого тренування, зачепили сусідню посудину з готовим зіллям. 
Усе як у сповільненій зйомці — флакон нахилився, прозора рідина виплеснулася на стіл…

— Адептко Даен! — голос професора Ельміри вирвав мене зі ступору. — Це обурлива недбалість! Ви щойно знищили основу для зілля, над яким ми працюватимемо на наступній парі!

Я стояла, опустивши очі. Горло стислося, не даючи вимовити жодного слова. Здавалося, весь світ обернувся проти мене сьогодні.

— Вибачте, професоре, — нарешті видавила я. — Я все виправлю.

— Безумовно, — відрізала Ельміра. — Залишитеся після занять і приготуєте нову партію.

Я повільно опустилася на стілець і схилила голову на руки. День однозначно не задався з самого початку. 
Хотілося втекти, забитися у свою напівпідвальну кімнату й не виходити до кінця тижня.
Але це не шлях адептки Даен, нагадала я собі.

Завтра буде новий день. Має бути.

 Ледь дочекавшись дзвону закінчення заняття, я втекла з академії.

Влетіла в ресторан через чорний хід,  встигнувши переодягтися в сіру сукню служниці.

У залі вирували веселощі — офіціанти з підносами петляли між столиків, музиканти в залі "Літа" вибивали ритм барабанів, а в "Зимі" маг-ілюзіоніст знову створював снігову бурю над головами захоплених гостей.

Я завмерла на мить, вбираючи енергію цього прекрасного місця, що ми створили з Вагаром.

А мій дорогий друг, стоячи біля кухонних дверей, нервово перебирав пальцями амулет на шиї.
Його зелене обличчя було не просто напружене — у жовтих очах орка плескався справжній страх.

— Дракони, — просичав він, киваючи головою на другий поверх, і я відчула, як холоне моя кров. — В "Осені". Прийшли годину тому, замовили все меню. І… — він понизив голос до ледь чутного шепоту, нахилившись до мого вуха, — питали, хто господар.

Я стиснула зуби, щоб приховати раптову паніку.

Драконячі посли в моєму ресторані? Це могло бути як удачею, так і катастрофою. 
Дивлячись куди повернеться примхливий флюгер удачі.

— Заспокойся, — я поплескала орка по плечу, вкладаючи в голос впевненість, якої не відчувала. — Нагодуємо, напоїмо, і підуть задоволені. Вони всього лише гості.

Всього лише гості, здатні спалити цей заклад до всіх чортів, якщо їм щось не сподобається, — промайнуло в моїй голові, коли я підіймалася сходами з підносом вишуканих закусок.

На другому поверсі в мене перехопило подих.

П’ятеро чоловіків сиділи за столом, обтягнутим оксамитом кольору опалого листя. Їхня шкіра відливала перламутром, а вздовж вилиць мерехтіла тонка сіточка зі смарагдових лусочок.