Вікторія Шевченко - Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я мовчки кивнула, повертаючись до роботи. Наче я не знаю. Але саме тому їхні методи такі цікаві.
Ще година кропіткої праці, і сукня була готова. Я обережно зняла її з утримуючого заклинання й притиснула до себе. Тканина приємно холодила руки, а вишиті візерунки ледь помітно пульсували магією.
— Декане Торвальде, — почала я, — дякую вам за допомогу та консультацію.
Старий дварф махнув рукою.
— Дрібниці. Але пам’ятай: з великою силою приходить велика відповідальність. Особливо коли граєшся з вогнем, якого не розумієш до кінця.
Я закотила очі.
— Тільки не цитуйте мені архімага Вейна з його повчаннями! Наступне, що я почую — "магія вимагає рівноваги", так?
— А чому б і ні? — Торвальд підняв кущисту брову. Його короткі пальці забарабанили по столу. — Іноді старі істини залишаються актуальними. Особливо для юних магів, які занадто квапляться подорослішати. І занадто розумні собі на шкоду.
В його погляді майнуло щось дивне — суміш занепокоєння та якогось прихованого знання. На мить мені здалося, що він знає набагато більше про мої експерименти, ніж говорить.
— Щось не так? — обережно спитала я.
Декан довго дивився на мене, наче наважуючись на щось. Потім похитав головою.
— Нічого особливого. Просто… бережи себе, Рейн. І будь обережна на Зимовому балу. Там буде багато гостей, і не всі вони прихильні до талановитих вискочок із провінції.
Я кивнула, хоча й не зовсім розуміла, що викликало таке занепокоєння.
— Обов’язково, декане. Шість днів до балу — ще повно часу щось зіпсувати.
Він не оцінив жарту.
***
"Чотири сезони" сяяли вогнями, коли я дісталася туди ввечері.
Повітря огортало колючим холодом, і я щільніше закуталася в плащ, проклинаючи той день, коли вирішила, що мені не потрібно витрачатися на заклинання обігріву для верхнього одягу.
Економія на сірниках, яка обертається купівлею дров. Мудро, Рейн, дуже мудро.
Звичне гудіння голосів, дзвін келихів і теплий аромат спецій огорнули мене, щойно я увійшла. Вагар командував на кухні — його гучний голос розносився над метушнею кухарів та офіціантів.
Я прослизнула на кухню. Вагар, побачивши мене, широко посміхнувся:
— А, ось і наша господиня! Як все пройшло в академії? Старий буркотун Торвальд не надто тебе замучив?
— Сукня готова, — з гордістю промовила я. — Декан залишився задоволений моєю роботою. Втім, цей старий дварф скоріше відкусить собі бороду, ніж визнає це прямо.
Вагар схвально кивнув.
— Не сумнівався в тобі ні хвилини. Покажеш?
— Пізніше, — я похитала головою. — Спочатку треба віднести її в безпечне місце.
— А твоя кімната в гуртожитку не підходить? — Вагар підняв брову.
Я фиркнула.
— І залишити її поруч із Лісандрою та Веранією? Вони ж від заздрості сукню на ганчірки розпорошать. Уже передчуваю їхні обличчя, коли побачать мене на балу… — я зобразила кислу міну, — "О, це ж наша сільська дівка! І де ти вкрала таку сукню, любко?"
Вагар розсміявся.
— Ну так, ці столичні штучки тільки й вміють, що носа задирати. А що в них усередині — порожнеча й заздрість.
— Саме тому сукня залишиться в моєму кабінеті. Під сімома замками й сигнальними чарами. — Я мимоволі усміхнулася. — До речі, як справи в ресторані?
— Усе чудово! Повний зал, як завжди. — Вагар опустив голос. — І навіть деякі міські шишки зазирнули. Здається, "Чотири сезони" стають модним місцем.
Я кивнула, відчуваючи приплив гордості. Ще кілька місяців тому це здавалося неможливим, а тепер…
— Є щось, що потребує моєї уваги? — спитала я, вже прикидаючи, скільки часу в мене піде на повернення до академії, щоб сховати сукню, а потім назад до гуртожитку.
Вагар похитав головою.
— Нічого термінового. Йди відпочивай — у тебе був важкий день. І до речі, не хочеш прихопити з собою трохи цих чудових кошичків з паштетом та ікрою рифенії? — він кивнув на велику тацю. — Усе одно залишиться, а тобі підкріпитися не завадить.
Я вдячно стиснула його руку.
— Що б я без тебе робила?
— Згинула б з голоду на одній академічній юшці, — хмикнув він.
З усмішкою я запакувала трохи кошичків. Потім у кабінеті розпакувала сукню й підвісила її за магічні нитки. Відступила, щоб помилуватися своєю роботою.
Все-таки вийшло навіть краще, ніж я розраховувала.
Попрощавшись із Вагаром та всіма нашими, вийшла назад на вулицю.
Шість днів до балу. Шість днів — і я з’явлюся у Великій залі не як бідна сирота з провінції, а як справжня чарівниця, в сукні, яка змусить аристократок гризти лікті від заздрості. Як та Попелюшка з земної казки.
"Кімната з щурами", як завжди, зустріла мене прохолодою та ледь прихованим презирством сусідок.
— А, з’явилася, — протягнула Лісандра, не відриваючись від дзеркала, в якому чаклувала над своєю зачіскою. — Думали, ти знову всю ніч у бібліотеці просидиш.
— Наче вам до цього є діло, — пробурмотіла я, влаштовуючись на своєму ліжку й дістаючи контейнер зі стьобаниною.
— Що, знову їжу зі свого трактиру притягла? — скривилася Веранія. — Від неї вся кімната смердітиме.
А від твоїх дешевих парфумів не смердітиме, звісно.
— Коли станеш ректором академії, зможеш заборонити мені їсти в кімнаті, — усміхнулася я найсолодшою зі своїх усмішок. — А поки потерпиш.
Лісандра презирливо фиркнула, але промовчала.
***
Я прокинулася від холоду. Сіре ранкове світло ледь пробивалося крізь заґратоване віконце під стелею нашої напівпідвальної кімнати.
Протяг гуляв кам’яною підлогою, забираючись під тонку ковдру.
Зазвичай мене будив дзвін до першої пари, але сьогодні навколо панувала тиша.
Тиша? Я підскочила, як ужалена.
Проспала!
Сусідки пішли так тихо, що навіть не розбудили мене. Ще б пак, напевно раділи, що я тепер запізнюся.
Плутаючись у рукавах сірої мантії, я натягнула одяг, схопила наплічник з підручниками й вискочила в коридор.
Відлуння моїх кроків відбивалося від стін, поки я мчала пустими переходами академії. Вдалині пролунав дзвін, що відзначав початок першої пари.
Запізнилася. Чудовий початок дня, Рейн Даен.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Рейн. Дощинка з проклятого лісу., Вікторія Шевченко», після закриття браузера.