Дафна дю Мор'є - Ребекка

Він снував бібліотекою туди й сюди, туди й сюди.

— Коли я з нею одружився, мені казали, що я — найщасливіший чоловік на світі. Вона була такою вродливою, такою вихованою, такою дотепною. Навіть бабуся, яку в ті дні було складніше за всіх задовольнити, одразу її полюбила. «У неї є три важливі для дружини риси, — казала вона мені, — вихованість, розум і врода». І я їй вірив або змушував себе вірити. Проте в глибині моєї душі сходило зерно сумніву. Щось у її очах…

Одна за одною склалися деталі пазла, переді мною, полишивши світ тіней, неначе постать, що ожила й зійшла з картини, набула обрисів справжня Ребекка. Ребекка, яка шмагала свого коня; Ребекка, яка тримала життя за горло; Ребекка, яка з усмішкою на губах переможно спиралася об перила на хорах для менестрелів.

Я знову побачила себе на березі поруч із бідолашним здивованим Беном. «Ви добра, — казав він, — не така, як та інша. Ви ж не здасте мене до притулку, га?» Була та, що ходила гаєм уночі, висока та струнка. Вона скидалася на змію…

А Максим усе говорив. І снував туди-сюди по бібліотеці.

— Я дізнався про неї все майже одразу, — казав він, — через п’ять днів після весілля. Пам’ятаєш, як я возив тебе в автомобілі на пагорби над Монте-Карло? Я хотів ще раз постояти там, згадати. Вона сиділа на тому місці, сміялася, вітер розвівав її чорне волосся. Вона розказала мені про себе, розповіла такі речі, які я нізащо не скажу жодній живій душі. Тоді я й зрозумів, що накоїв, із ким я одружився. Врода, розум і вихованість. Боже мій!

Максим різко замовк. Підійшов до вікна й визирнув на галявини. Зайшовся сміхом. Стояв і сміявся. Це було нестерпно, він мене лякав, мені робилося зле. Я не здатна була це терпіти.

— Максиме! — закричала я. — Максиме!

Він запалив цигарку, стояв і мовчки курив. Затим знову розвернувся й ще раз пройшовся бібліотекою вперед і назад.

— Я її тоді ледь не вбив, — сказав Максим. — Це було б так просто. Один невдалий крок — і вона б послизнулась. Ти ж пам’ятаєш те урвище. Я тебе тоді налякав, хіба ні? Ти подумала, що я збожеволів. Можливо, ти мала рацію. Можливо, я й зараз несповна розуму. Життя з дияволом не сприяє здоровому глузду, чи не так?

Я сиділа й спостерігала, як він походжає туди-сюди, туди-сюди.

— Там, над урвищем, вона уклала зі мною угоду. «Я піклуватимусь про будинок замість тебе, — казала вона мені. — Доглядатиму за твоїм дорогоцінним Мендерлеєм замість тебе. Якщо захочеш, я зроблю його найвідомішим місцем у всьому графстві. Люди приїздитимуть до нас, заздритимуть нам і говоритимуть про нас. Вони казатимуть, що ми найщасливіша, найвдаліша, найкраща пара в усій Англії. Оце так буде жарт, Максе! — казала вона. — Справжній бісів тріумф!» Вона сиділа на схилі, сміялася й видирала пелюстки із квітки.

Максим пожбурив на чверть скурену цигарку в порожній камін.

— Тоді я її не вбив, — продовжив він. — Я спостерігав за нею, нічого не казав, дозволив їй сміятися. Ми сіли разом в автомобіль і поїхали звідти. Але Ребекка знала, що я зроблю саме так, як вона запропонувала: приїду сюди, у Мендерлей, відкрию маєток для гостей, влаштовуватиму прийоми, і всі говоритимуть про наш шлюб як про найуспішніший союз століття. Вона знала, що я пожертвую гідністю, честю, особистими почуттями, усім найкращим на цій клятій землі, аби лиш не виставити себе на посміх перед нашим маленьким світом після тижня подружнього життя та приховати від людей те, що Ребекка тоді розповіла мені про себе. Вона знала, що я нізащо не розлучуся з нею й не викажу її, щоб на нас не показували пальцями, не обливали брудом у газетах, щоб усі місцеві не перешіптувались при згадці про моє ім’я, а всі туристи з Керріта, минаючи браму, не роззиралися навсібіч і не казали: «Ось де він живе, ось тут. Це Мендерлей. Це місце належить тому чолов’язі, про розлучення якого ми читали. Пам’ятаєте, що суддя сказав про його дружину?..»

Максим підійшов і став переді мною. Простягнув до мене руки.

— Ти зневажаєш мене, так? — запитав він. — Не можеш зрозуміти мій сором, мою відразу й огиду?

Я нічого не відказала. Притиснула його долоні собі до серця. Мене не обходило те, що він почувався зганьбленим. Нічого з того, про що він розповідав, не мало для мене жодного значення. Для мене важила лише одна річ, яку я знову й знову повторювала собі. Максим не кохав Ребекку. Він ніколи її не кохав, ніколи, ніколи. Вони не пізнали жодної миті щастя разом. Максим говорив, і я слухала, проте його слова нічогісінько для мене не означали. Мені справді було однаково.

— Я надто багато думав про Мендерлей, — казав він. — Мендерлей був для мене на першому місці, він був для мене важливішим за будь-що інше. А така любов не здатна процвітати. За таку любов не моляться в церкві. Ісус нічого не казав про каміння, цеглу та стіни, про любов, яку людина може відчувати до своєї ділянки землі, свого маленького королівства. У християнській вірі цього немає.

— Любий, — мовила я, — Максиме, коханий мій.

Я приклала його долоні до свого обличчя, торкнулася їх губами.

— Ти розумієш? — запитав він. — Розумієш, так?

— Так, милий, — відказала я. — Авжеж, коханий мій.

Але я відвернулась від нього, щоб він не бачив мого обличчя. Яка різниця, розуміла я його чи ні? У мене було так легко на серці, що здавалося, ніби воно пурхало, мов пір’їнка. Він ніколи не кохав Ребекку.

— Я не хочу згадувати ті роки, — повільно промовив Максим. — Мені навіть тобі не хочеться про них розповідати. Ганьба й упослідження. Брехня, якою ми — вона і я — жили. Ниций, огидний фарс, який ми з нею розігрували. Перед друзями, перед родичами, та навіть перед слугами, перед такими відданими й довірливими людьми, як Фріс. У неї тут усі вірили, усі її обожнювали; вони навіть не здогадувались, як вона сміялася в них за спиною, кепкувала з них, передражнювала їх. Я пам’ятаю дні, коли в маєтку влаштовували той чи інший прийом, вечірку