Дафна дю Мор'є - Ребекка

кручах. Незабаром вони дізнаються. За кілька годин. Ще до завтрашнього сніданку. «Знайдено човен місіс де Вінтер. Кажуть, у рубці лежить труп». Труп у рубці. На підлозі каюти лежала Ребекка. У склепі її не було. Там поховано іншу жінку. Максим убив Ребекку. Вона не потонула. Її вбив Максим. Він застрелив її в хатині за гаєм. Переніс тіло в човен і потопив його в затоці. Та сіра безмовна хатина, по даху якої стукотів дощ. У мене в голові гарячково складалися деталі пазла. У затуманеній свідомості одна за одною проносилися розрізнені картини. Максим, що сидить поруч зі мною в автомобілі на півдні Франції. «Приблизно рік тому сталося те, що змінило все моє життя. Я був змушений почати заново…» Максимове мовчання, його зміни настрою. Те, що він ніколи не говорив про Ребекку. Ніколи не називав її імені. Його нелюбов до бухти, кам’яної хатини. «Якби ти пам’ятала те, що і я, ти б також не пішла». Те, як Максим, не озираючись, здирався стежиною вгору крізь гай. Те, як він ходив бібліотекою після її смерті. Туди й сюди. Туди й сюди. «Я виїжджав доволі поспішно», — сказав він місіс Ван Гоппер. Непомітна, мов осіння павутинка, лінія між його бровами. «Кажуть, ніяк не переживе смерть дружини». Учорашній бал-маскарад, і я виходжу на сходи в костюмі Ребекки. «Я вбив Ребекку, — сказав Максим. — Я застрелив її в хатині на березі». А водолаз знайшов її там, на підлозі каюти…

— Що будемо робити? — запитала я. — Що ми скажемо?

Максим не відповідав. Він стояв біля каміна з широко розплющеними очима, дивлячись перед собою, але нічого не бачачи.

— Хтось про це знає? — запитала я. — Хоча б хтось?

Він похитав головою.

— Ні.

— Ніхто, крім нас?

— Ніхто, крім нас.

— А Френк? — раптом запитала я. — Ти впевнений, що Френку про це невідомо?

— Звідки йому знати? — відказав Максим. — Окрім мене, там нікого не було. Довкола темрява…

Він замовк. Сів у крісло, приклав до лоба долоню. Я підійшла й опустилася біля нього на коліна. Якусь мить Максим сидів нерухомо. Я прибрала йому руку з обличчя й подивилася просто в очі.

— Я люблю тебе, — прошепотіла я. — Я люблю тебе. Тепер ти мені віриш?

Максим укрив моє обличчя й долоні поцілунками. Він міцно-міцно схопив мене за руки, мов дитина, яка прагне завоювати чиюсь довіру.

— Я думав, що збожеволію, сидячи тут день у день, чекаючи, аби щось трапилося. Сідаючи за письмовий стіл, відповідаючи на жахливі співчутливі листи. Натикаючись на замітки в газетах, інтерв’ю, усі ті дрібниці, що лишаються після смерті. Намагаючись їсти й пити, вдавати, що все гаразд, поводитися притомно. Фріс, слуги, місіс Денверз. Місіс Денверз, яку я не міг звільнити, адже вона, знаючи Ребекку, могла щось запідозрити, здогадатись… Френк, який не відступав від мене ні на крок, розважливий, співчутливий. «Чому б вам кудись не поїхати? — казав він. — Я тут з усім упораюсь. Вам варто кудись з’їздити». А ще Джайлз і люба Бі, бідолашна нетактовна Бі. «Ти з лиця спав, може, тобі до лікаря сходити?» Я мусив бачитися з ними, з усіма цими людьми, знаючи, що кожнісіньке моє слово — суцільна брехня.

Я продовжувала міцно тримати його руки. Притислась до нього щільніше.

— Якось я ледь тобі не розповів, — мовив він. — Того дня, коли Джеспер побіг до бухти й ти ходила до хатини по якусь мотузку. Ми сиділи тут, просто як зараз, а тоді Фріс і Роберт принесли чай.

— Так, — пригадала я. — Пам’ятаю. То чому ж ти мені не розповів про це тоді? Ми втратили час, який могли б прожити разом. Усі ці тижні й дні.

— Ти була така замкнута, — сказав Максим. — Завжди блукала садом із Джеспером сама по собі. Ти ніколи отак до мене не підходила.

— Чому ж ти мені не розповів? — пошепки повторювала я. — Чому ж ти мені не розповів?

— Я думав, що ти почувалася нещасною, знудженою, — мовив він. — Я набагато старший за тебе. Мені здавалося, що тобі більше є що сказати Френкові, ніж мені. Ти поводилася зі мною дивно, ніяково, сором’язливо.

— Як я могла наблизитись до тебе, коли знала, що ти постійно думаєш про неї? — проказала я. — Як я могла вимагати від тебе кохання, знаючи, що ти досі кохаєш Ребекку?

Максим прихилив мене до себе й зазирнув мені в очі.

— Що ти таке кажеш? Що ти маєш на увазі? — запитав він.

Я випросталася, усе ще стоячи перед ним на колінах.

— Щоразу, як ти торкався мене, я думала, що ти порівнюєш мене з Ребеккою, — відказала я. — Щоразу, як ти заговорював зі мною, дивився на мене, гуляв зі мною в садку або сідав разом зі мною за обідній стіл, я відчувала, що ти кажеш собі: «Це ми робили з Ребеккою, і це, і це».

Максим ошелешено витріщився на мене; він немовби не розумів, про що я кажу.

— Але ж так і було, хіба ні? — запитала я.

— Боже мій! — вигукнув він, відштовхнув мене, схопився на ноги і, сплескуючи руками, заходився міряти кроками кімнату.

— Що таке? У чому річ?

Він розвернувся й поглянув на мене. Я, зіщулившись, сиділа на підлозі.

— Ти думала, що я кохав Ребекку? — запитав він. — Ти думала, що я вбив її через те, що кохав? Та я ненавидів її, запевняю тебе. Наш шлюб від самого початку був фарсом. Вона була порочною, мерзенною, наскрізь прогнилою. Ми ніколи одне одного не любили, навіть миті щастя не пізнали разом. Любов, ніжність, порядність — на це Ребекка була нездатна. Вона навіть нормальною не була.

Я сиділа на підлозі, обхопивши руками коліна, і не зводила з Максима очей.

— Звісно, вона була розумна, — сказав він. — Збіса розумна. Усі, хто її бачив, вважали її найдобрішою, найщедрішою та найобдарованішою особою на світі. Вона точно знала, що кому казати, як підлаштовуватись під різних людей. Якби ти з нею зустрілась, вона б повела тебе гуляти в сад, тримала б за руку, кликала б Джеспера, говорила б про квіти, музику, живопис, про все, чим захоплюєшся саме ти. І обвела б тебе навколо пальця, як