Грем Грін - Тихий американець. Наш резидент у Гавані

Просто Генрі колись розповідав мені... Мабуть, він помилився.

— Хто це Генрі?

— П’ятдесят дев’ять тисяч двісті.

В ньому раптом заворушилися ревнощі: незважаючи на вимоги конспірації, вона лише один раз назвала його Джімом.

Коли вони повернулися додому, там було пусто, як звичайно. Уормолд зрозумів, що тепер він уже не так нудьгує без Міллі, і засмучено зітхнув, водночас відчуваючи дивну полегкість: добре що є хоч одна любов, яка не завдає йому горя.

— Руді нема,— сказала Беатріса.— Певне, подавсь по солодощі. Скільки він їх поїдає, а все не повнішає. Мабуть, витрачає дуже багато енергії, тільки от не розумію куди.

— Давайте попрацюємо. Треба надіслати телеграму. Сегура повідомив цінні дані щодо проникнення комуністів у поліцію. Ви навіть уявити собі не можете...

— Я можу уявити що завгодно. Ось гляньте-но сюди. Я натрапила в шифрувальній книзі на цікаву річ. Ви не знали, що є спеціальний шифр для слова «євнух»? Як ви думаєте, воно часто трапляється в секретних повідомленнях?

— Можливо, це потрібно для стамбульського центру.

— От якби нам можна було його де-небудь втулити. Як ви на це дивитесь?

— Ви збираєтеся ще раз виходити заміж?

— Ваші паралелі часом надто очевидні. Як по-вашому, Руді має приховане особисте життя?.. Не може ж він витрачати свою енергію в конторі.

— А є спеціальні правила щодо особистого життя? На це теж належить брати дозвіл у Лондона?

— Ну, звичайно, треба добре перевірити людину, перше ніж заходити з нею досить далеко. Лондон не полюбляє зв’язків своїх людей з сторонніми особами.

Розділ другий

1

— Я стаю неабиякою персоною, — сказав Уормолд. — Мене запрошують виголосити промову.

— Де саме?— чемно спитала Міллі, одірвавши погляд від «Щорічника аматорки верхової їзди».

Вечоріло. Останні промені сонця падали на дахи, надаючи золотавого відблиску волоссю Міллі та склянці з віскі.

— На щорічному обіді Європейського комерційного товариства. Сам президент, доктор Браун, просить мене виступити — як найстарішого члена товариства. Почесним гостем буде американський генеральний консул, — додав він з гордістю.

Здавалося, зовсім недавно приїхав він до Гавани й познайомився з дівчиною, що разом з батьками прийшла до «Флоріда-бару» і потім стала матір’ю Міллі. А тепер він тут найстаріший комерсант. Багатьох, з ким починав, уже немає: хто облишив справи, хто поїхав на батьківщину, щоб взяти участь у війні, — англійці, французи, німці,— і жоден з них не повернувся на Кубу. Його ж до армії не взяли — далася взнаки кульгавість.

— Про що ж ти будеш говорити?

Він сумно відповів:

— Доведеться відмовитись. Хіба я знаю, про що треба говорити...

— Б’юсь об заклад, ти міг би виступити найкраще.

— Е, ні. Може, я тут і найстаріший, Міллі, проте й найменший. Експортери рому та сигар — ото справді важні особи.

— Хай так, але ти — це ти.

— Було б тобі вибрати розумнішого батька.

— Капітан Сегура каже, що ти добре граєш у шашки.

— Але гірше, ніж він.

— Ну виступи, татку, — не вгавала вона. — Я так пишатимусь тобою!

— Та мене там просто засміють.

— Не засміють. Ну, задля мене...

— Задля тебе я ладен зробити все, що завгодно. Гаразд, виступлю.

У двері постукав Руді. Настав час, коли він звичайно вимикав приймач: у Лондоні зараз була північ. Він сказав:

— Блискавка з Кінгстона. Покликати Беатрісу?

— Не треба, я сам. Вона збирається в кіно.

— Здається, справи йдуть непогано, — зауважила Міллі.

— Еге ж.

— Але тепер я щось не бачу, щоб ти продавав пилососи.

— Це все довготермінові операції.

Він пішов до себе в спальню й розшифрував радіограму. Вона була від Готорна. Уормолдові наказували негайно вилетіти в Кінгстон для звіту.

«Отже, їм усе відомо», — подумав він.

2

Побачення відбулося в готелі «Міртл-Бенк». Уормолд багато років не був на Ямайці, і тепер його просто приголомшили страшенні бруд і спека, що панували тут. Чим пояснити цю убогість англійських володінь? Іспанці, французи й португальці будували в своїх володіннях цілі міста, а там, де панували англійці, ніхто про це не дбав. Найзлиденніша вулиця Гавани, здавалося, сповнена гідності проти баричного животіння Кінгстона, з його халупами, складеними з іржавих каністр з-під бензину і вкритими дірявою бляхою з кладовища автомобілів.

Готорн сидів у шезлонзі на веранді готелю «Міртл-Бенк» і Смоктав крізь соломинку «плантаторський» пунш. Одягнений був так само вишукано, як і тоді, коли вони зустрілися вперше; єдиною ознакою того, що й він страждає від спеки, були порошинки пудри під лівим вухом.

— Приземляйтеся, — мовив він. Жаргон лишився той самий.

— Спасибі.

— Долетіли добре?

— Так, дякую.

— Раді побувати вдома?

— Вдома?

— Ну, тут, на британській території... Принаймні відпочинете від тих чорношкірих.

Уормолд згадав жалюгідні халупи портових кварталів, бідного старигана, що спав, скарлючившись у затінку, обірвану дитину, що бавилася викинутим хвилями цурпалком, і сказав:

— У Гавані зовсім не зле.

— Покуштуйте «плантаторського». Він тут чудовий...

— Дякую.

Готорн говорив далі:

— Я викликав вас у зв’язку з деякими ускладненнями.

— Он як?

«Зараз усе розкриється», — подумав Уормолд. Чи можуть вони заарештувати його тут, на британській території? В чому його звинуватять? У привласненні грошей нечесним шляхом чи, може, пришиють щось таке, що слухається in camera[114], згідно з законом про збереження державних таємниць?..

— Йдеться про оті загадкові споруди...

Уормолдові хотілося сказати, що Беатріса не причетна до цього, що все сталося через легковірність тих, хто його завербував.

— А про що саме? — спитав він.

— На жаль, ви й досі не дістали фотографій.

— Я пробував. Ви ж знаєте, чим це скінчилося.

— Та знаю. А ті креслення, що