Донна Тартт - Таємна історія

«коксом», правда ж? Небагато, — швидко додав він, — кілька грамів туди, кілька сюди. Тільки для себе і друзів. Та це легкий заробіток, маю невеликий бариш.

Ми перезирнулися. Це була ні разу не новина. Клоук — один із найбільших наркоторгівців у студмістечку.

— Ну і?.. — проказав Генрі.

Клоука, здається, ці слова здивували. Він знизав плечима.

— Так от, — правив він далі. — Я знаю такого собі Китайця з Мотт-стріт[165] у Нью-Йорку, він страшна людина, але до мене ставиться по-хорошому і дасть досить багато, якщо я нашкребу готівки. Переважно «сніжок», інколи «драп», але від нього більше головняків. Ми знаємося вже багато років. У нас навіть був маленький бізнес, коли ми ще з Банні ходили в школу святого Єремії. — Клоук замовк на секунду. — Я вже казав, що в Банні безгрошів’я ніколи не закінчувалося.

— Так.

— Та його завжди цікавила ця справа. Ви ж розумієте, швидкий заробіток. Якби в нього водився кеш, може, я й підписав би його (ну, з фінансового погляду), але це не його випадок, та й у будь-якому разі нічого було йому лізти в ці оборудки. — Клоук знову закурив. — І саме тому я переживаю.

Генрі насупився.

— Боюся, я нічого не зрозумів.

— З мого боку це було великою помилкою, але пару тижнів тому я дозволив йому поїхати разом зі мною.

Нам уже випадало чути про цю екскурсію до Нью-Йорка. Банні без угаву нею вихвалявся.

— І?.. — знову спитав Генрі.

— Не знаю. Просто переживаю. От і все. Він у курсі, де живе цей чувак, правильно? У нього є вся ця купа грошей. Тому, коли ми говорили з Меріон, то я просто…

— Ти ж не думаєш, що він міг сам туди податись? — уточнив Чарльз.

— Не знаю. Звісно, хотілось би вірити, що ні. В принципі, вони ж навіть ніколи особисто не зустрічалися.

— А Банні на таке здатний? — не повірила Камілла.

— Чесно кажучи, — озвався Генрі, знімаючи окуляри та хутко протираючи їх носовичком, — мені здається, це якраз той самий тупий вчинок, на який би спромігся Банні.

Якусь мить ніхто нічого не казав. Генрі подивився на нас. Без окулярів його погляд справляв враження якогось сліпого, твердого та чужого.

— Меріон про це знає? — спитав він.

— Ні, — відповів Клоук, — і було б непогано, якби нічого й не дізналася. Окей?

— У тебе є які-небудь іще причини так вважати?

— Ні. От тільки де ще, як не там, він може пропадати? А Меріон казала вам про те, що Ріка Тальгайм бачила його біля банку в середу?

— Так.

— Це трохи дивно, але не так уже й сильно, якщо про все це подумати. Припустімо, він вирушив до Нью-Йорка з парою сотень доларів, так? Почав патякати, що має більше. Ці хлопці пошаткують вас на капусту та спакують у сміттєвий пакет і за двадцять доларів. Ну, я не знаю… Може, вони йому наказали повернутися додому, закрити рахунок і повертатися з усім, що в нього є.

— У Банні немає банківського рахунку.

— Про який би ти знав, — уточнив Клоук.

— Твоя правда, — погодився Генрі.

— А туди не можна зателефонувати? — спитав Чарльз.

— Кому зателефонувати? У того мужика номера в довіднику немає, і візитівки він не роздає, доганяєш?

— Так а ти з ним як зв’язуєшся?

— Маю дзвонити третій людині.

— Ну то дзвони туди, — спокійно сказав Генрі, складаючи носовичок назад у кишеню та заправляючи дужки окулярів за вуха.

— Вони мені нічого не скажуть.

— Мені здалося, вони твої дружбани.

— А кого ти собі уявляв? — запитав Клоук. — Гадаєш, у них там команда бойскаутів? Ти жартуєш? Це реальні чуваки. Займаються реальними справами.

На якусь жахливу мить мені здалося, що Френсіс зараз порсне зо сміху, але він усе-таки втримався і театрально вдав напад кашлю, заховавши обличчя в долонях. Фактично не дивлячись на нього, Генрі сильно поплескав Френсіса по спині.

— І що ти нам пропонуєш тоді? — спитала Камілла.

— Не знаю. Я б до нього в кімнату сходив, перевірив, чи на місці валіза з речами.

— А хіба вона не замкнена? — уточнив Генрі.

— Замкнена. Меріон намагалася переконати охоронців відчинити для неї, але вони відмовилися.

Генрі закусив губу.

— Що ж, — проказав він повільно, — попри це, потрапити туди ж, мабуть, не так складно, правда?

Клоук загасив сигарету і з цікавістю подивився на Вінтера.

— Таки не складно, — погодився він.

— Вікна на першому поверсі. Зимові рами вже познімали.

— А з сіткою я би впорався.

Вони подивились один на одного.

— Можливо, — промовив Клоук, — мені варто зараз сходити і спробувати.

— Ми з тобою.

— Мужик, — заперечив Клоук, — ми не можемо піти всі разом.

Я помітив, як Генрі зиркнув на Чарльза, а той, стоячи за спиною Клоука, все побачив і кивнув.

— Я піду, — раптом запропонував дужим голосом і залпом ковтнув рештки випивки.

— Клоуку, на Бога, як ти в усе це вляпався? — запитала Камілла.

Рейберн поблажливо розсміявся:

— То пусте. З цими хлопцями треба зустрічатися на їхній території, і я не дозволяю штовхати мені якусь фігню, типу того.

Генрі непомітно прослизнув за спину Клоука, нахилився до Чарльза і щось прошепотів йому на вухо. Чарльз стримано кивнув.

— Не можу сказати, що вони не намагаються інколи намахати, — правив далі Клоук, — але я знаю їхній спосіб мислення. А от Банні, він не знає головного й думає, що все це якась гра зі стодоларовими банкнотами, які валяються на землі й чекають на тупого пацана, щоб той нагодився і їх позбирав…

Поки він припинив говорити, Чарльз із Генрі вже все вирішили між собою, що б вони там не обговорювали, і перший уже рушив до шафи по пальто. Клоук потягнувся за своїми темними окулярами й підвівся. Від нього ширився легкий сухий запах трав, відлуння шмалі, якою назавжди просмерділися запилюжені коридори Дербін-столлу: олійка пачулі, гвоздичні сигарети, ароматичні суміші.

Чарльз намотав на шию шарф. На його обличчі панував буденний і водночас перезбуджений вираз, погляд десь блукав, губи не тремтіли, але трохи розширилися ніздрі від прискореного дихання.

— Будь обережний, — промовила Камілла.

Вона зверталася до Чарльза, але озирнувся Клоук, що, всміхнувшись, відповів:

— Раз плюнути.

Вона провела їх до виходу. А тільки-но за ними зачинилися двері, розвернулася.

Генрі приклав палець до губ.

Ми прислухалися до їхніх кроків на сходах і нічого не казали, доки Клоук не завів машину. Генрі підійшов до вікна й зазирнув за потерту мереживну штору.

— Поїхали, — промовив він.

— Генрі, ти певен, що це хороша ідея? — спитала Камілла.

Він знизав плечима, все ще дивлячись на вулицю:

— Не знаю, — відповів він. — Довелося імпровізувати.

— Шкода.