Донна Тартт - Таємна історія

іграшковими постатями далеких людей, простягнувся рівненький, немов цукрова глазур на святковому торті. За м’ячем, підгавкуючи, ганявся пес. З коминів іграшкових будинків цівочками сотався справжній дим.

«У цей самий час, — думав я, — рік тому…» Чим я займався? Їхав машиною друга до Сан-Франциско. Стояв у відділі поезії книгарні та розмірковував про свою заявку в Гемпден. І ось тепер я сиджу в холодному приміщенні, вбраний у дивний одяг, і намагаюся зрозуміти, чи світить мені в’язниця.

Nihil sub sole novum. Десь голосно скаржився нагострюваний олівець. Я поклав голову на книжки: шепотіння, тихі кроки, запах старого паперу. Кілька тижнів тому Генрі розсердився, коли двійнята озвучили моральні застереження щодо вбивства Банні.

— Не смішіть мене, — різко обірвав він їх тоді.

— Але ж як, — мало не плачучи, питав у нього Чарльз, — як узагалі можна виправдовувати холоднокровне вбивство?

Генрі закурив.

— А я про нього думаю, — відповів він, — радше як про перерозподіл матерії.

Я смикнувся й прокинувся. Наді мною стояли Генрі з Френсісом.

— Що таке? — спитав я.

— Нічого, — відказав Генрі. — Ходімо з нами в машину.

Сонний, я спустився з ними до припаркованого навпроти книжкової крамниці авто.

— Так у чому справа? — перепитав я вже всередині.

— Ти знаєш, де Камілла?

— А хіба вона не вдома?

— Ні. І Джуліан також її не бачив.

— Навіщо вона вам потрібна?

Генрі зітхнув. У салоні було морозно, і з його рота йшла пара.

— Щось відбувається. Ми з Френсісом бачили Меріон у компанії Клоука Рейберна біля будки охоронців. Вони щось обговорювали з представниками Служби безпеки.

— Коли?

— Десь годину тому.

— Ти ж не думаєш, що вони щось утнули?

— Не можна робити поквапливі висновки. — Генрі задивився на обледенілий дах книгарні, що виблискував на сонячному світлі. — Ми хотіли, щоб Камілла навідалася до Клоука і спробувала дізнатися, що відбувається. Я б і сам пішов, але практично не знайомий із ним.

— А мене він узагалі ненавидить, — докинув Френсіс.

— Я з ним трохи спілкуюся.

— Але недостатньо. Вони дружать із Чарльзом, але його теж не вдається знайти.

Я дістав із кишені таблетку від печії Rolaids, розгорнув її й розжував.

— Що це в тебе? — поцікавився Френсіс.

— Rolaids.

— Поділишся? — спитав Генрі. — Мабуть, треба вертатися до квартири.

Цього разу до дверей підійшла Камілла, прочинила їх трохи й обачно визирнула назовні. Генрі почав був щось казати, але вона застережливо на нього зиркнула.

— Привіт, — сказала Камілла. — Заходьте.

Ми безмовно покрокували за нею темним коридором у вітальню, а там разом із Чарльзом сидів Клоук Рейберн.

Чарльз нервово підскочив на ноги, як ми ввійшли, а Клоук лишився на місці, лише подарував нам сонний незрозумілий погляд. Він десь обгорів на сонці, і йому на завадило б поголитися. Чарльз повів бровою й самими губами проказав: «Обкурений».

— Привіт, — витримавши паузу, сказав Генрі. — Як справи?

Клоук кашлянув, із нехорошими грудними хрипами, та витрусив із пачки Marlboro сигарету на стіл.

— Нічо’ так, — відповів він. — А в тебе?

— Нормально.

Клоук заткнув сигарету в куточок рота, прикурив і знову закашлявся.

— Агов, а в тебе як? — повернувся він до мене.

— Добре.

— Ти ж ходив на вечірку в Дербінстоллі в суботу.

— Так.

— Бачив Мону? — безпристрасно поцікавився він.

— Ні, — безцеремонно відрізав я й лише потім зрозумів, що на мене всі дивляться.

— Мону? — уточнив Чарльз посеред цієї спантеличеної паузи.

— Є там одне дівчисько, — розказав Клоук. — Другий курс. Живе з Банні в одному корпусі.

— До речі, про Банні, — перебив його Генрі.

Клоук відкинувся на спинку і прикипів до Генрі поглядом налитих кров’ю очей з-під обважнілих повік.

— Еге ж, — відповів він, — а ми тут саме про Бана й говорили. Ви його також не бачили вже кілька днів, правда?

— Не бачили. А ти?

Клоук якусь мить нічого не казав. А потім помотав головою:

— Ні, — хрипко відповів він, тягнучись до попільнички. — Не можу, чорт, ніяк його знайти. Останній раз ми бачилися ввечері в суботу, але до мене це тільки сьогодні дійшло.

— Я вчора говорив із Меріон, — сказав Генрі.

— Я в курсах, — кивнув Клоук. — Вона трохи переживає. Ми сьогодні вранці пересіклися в Трапезній, і вона заявила, що Банні вже типу п’ять днів як не ночував у себе. Каже, спочатку думала, що він міг податися додому або щось таке. Але вона подзвонила його братові Патріку, а той каже, що немає Банні в Коннектікуті. І з Г’ю вона також говорила, він каже, що в Нью-Йорк Банні не приїжджав.

— Вона спілкувалася з його батьками?

— Чорт, ну вона ж не хоче для нього проблем.

Генрі трохи помовчав, а потім запитав:

— Слухай, ну а де він, по-твоєму?

Клоук відвернувся й ніяково знизав плечима.

— Ви з ним знайомі довше, ніж я. У нього ж брат у Єльському, правильно?

— Ага. Брейді. На факультеті бізнесу. Але Патрік каже, що він із Брейді говорив, ти в курсі?

— А Патрік живе біля батьків, правда?

— Ага. У нього там типу своя справа, продає якісь спорттовари чи що. Намагається розкрутитися.

— А Г’ю — адвокат?

— Так. Він найстарший. Працює в Milbank Tweed у Нью-Йорку.

— А той, що одружений?

— Так це Г’ю одружений.

— А хіба всі інші брати парубкують?

— Точно, ще ж Тедді. Там його точно немає.

— Чому?

— Тедді-мен фактично живе в приймах. Здається, в них не дуже ладиться.

Ми довго мовчали.

— Тобі більше нічого на думку не спадає? Де його ще можна пошукати? — спитав Генрі.

Клоук нахилився вперед, і його довге темне волосся впало на обличчя і збило попіл із сигарети. Клоук мав збентежений, утаємничений вигляд і трохи згодом підвів погляд.

— Ви ж помітили, — промовив він, — що в Банні от уже два чи три тижні водилося до чорта кешу?

— На що ти натякаєш? — трохи зарізко поцікавився Генрі.

— Ну, ви ж знаєте Банні. У нього постійно вітер у кишенях свистів. А останнім часом він хіба що не смітив грошима. Буквально. Може, це й переказ від бабусі, але сто відсотків не від батьків.

І знову ми довго нічого не говорили. Генрі закусив губу.

— Ти нам хочеш щось розказати? — спитав він.

— Значить, помітили.

— Тепер, коли ти про це сказав, то помітили.

Клоук незатишно завозився на стільці.

— Тільки між нами.

У мене всередині все похололо. Я присів.

— Розказуй, — промовив Генрі.

— Навіть не знаю, чи варто про це згадувати.

— Якщо тобі це здається важливим, то однозначно варто, — стисло промовив Генрі.

Клоук востаннє затягнувся сигаретою і з притиском роздушив її в попільничці.

— Ну, ви ж у курсі, — почав він, — що я час від часу підторговую