Донна Тартт - Таємна історія

class="p1">— Ні в чому. — Генрі зітхнув. — Просто сподіваюся, що завтра погода переміниться.

Але нічого не перемінилось. Середа була сонячна й морозна. За ніч випало ще сантиметрів п’ять снігу.

— Звісно, — казав нам Джуліан, — не страшно, якщо Едмунд пропустить одне заняття чи два. Але три поспіль… Ну, і ви ж усі знаєте, як йому складно надолужувати.

— Так більше тривати не може, — заявив того вечора Генрі у квартирі двійнят, курячи над тарілкою з непочатою яєчнею та грудинкою.

— Ну а що ми можемо зробити?

— Не знаю. Просто про нього вже не чути три доби, і буде дуже дивно, якщо ми й надалі виглядатимемо, немов нічого не трапилося.

— Так навколо ніхто ж і не переживає, — заперечив Чарльз.

— Ніхто з ним не бачився так часто, як ми. Цікаво, чи вдома Меріон, — Генрі поглянув на годинник.

— А що?

— А те, що мені, можливо, потрібно їй зателефонувати.

— На Бога, — сказав Френсіс. — Тільки її не втягуй у все це.

— Я нікого нікуди не збираюся втягувати. Просто хочу їй натякнути, що ніхто з нас п’ятьох також не бачив Банні всі ці три дні.

— І як вона, по-твоєму, вчинить?

— Сподіваюся, зателефонує в поліцію.

— Ти збожеволів?

— Якщо вона не подзвонить, то це повинні будемо зробити ми, — нетерпляче відповів Генрі. — Що довше його немає, то гірше все складатиметься. Мені не потрібен великий переполох, я не хочу, щоб тут усі ходили навколо і ставили купу запитань.

— То навіщо тоді поліція взагалі?

— Бо якщо ми звернемося до них оперативно, то, можливо, вдасться повністю уникнути цього переполоху. Хтозна, а раптом вони відправлять сюди одного-двох поліцейських трохи понишпорити навколо? І думатимуть, що це фальшива тривога?..

— Якщо його досі ніхто не знайшов, — утрутився в розмову я, — то не розумію, чому ти вважаєш, що парі патрульних із Гемпдена це вдасться.

— Його ніхто не знайшов, бо ніхто не шукав. До нього ж іти менш ніж кілометр.

Не знаю, хто там підняв слухавку, але Меріон ішла до телефону дуже довго. Генрі терпляче на неї чекав, уп’явшись очима в підлогу, поступово його погляд помандрував далі, а хвилин за п’ять він зітхнув і подивився на нас.

— Господи, — проказав він, — чого ж так довго? Френсісе, ти мені не принесеш сигарету?

Тільки-но він поклав її в рот, а Френсіс підніс запальничку, як на лінії обізвалася Меріон.

— Алло, Меріон? — Генрі видихнув хмарку диму й повернувся до нас спиною. — Радий, що додзвонився. Банні не в тебе?

Коротка пауза.

— Ну, — Генрі потягнувся до попільнички, — а ти часом не знаєш, де він?

— Чесно кажучи, — нарешті проговорив він, — я збирався попросити тебе про те саме. Він уже три дні не ходить на заняття.

Ще одна пауза. Тепер довша. Генрі вдоволено слухав, не виявляючи ніяких емоцій. Але раптом його очі округлилися.

— Що? — трохи зарізко перепитав він.

Ми всі аж роти пороззявляли. Генрі скляним поглядом утупився в стінку поверх усіх нас своїми блакитними, широко розплющеними очима.

— Зрозуміло, — нарешті промовив він.

На протилежному кінці дроту хтось продовжував говорити.

— Слухай, якщо він раптом об’явиться, то я був би невимовно вдячний, якби ти його попросила набрати мене. Запиши мій номер.

Коли він повісив слухавку, в нього на обличчі лишався дивний вираз. Ми всі не зводили з нього поглядів.

— Генрі? — першою заговорила Камілла. — Що сталося?

— Вона злиться. Геть не хвилюється. Чекає на нього будь-якої хвилини. Не знаю. — Він прикипів очима до підлоги. — Це все дуже дивно, але її подруга, якась дівчина на ім’я Ріка Тальгайм, сьогодні вдень бачила Банні біля Першого вермонтського банку.

Новина нас приголомшила, і ми сиділи принишклі. Аж раптом Френсіс хіхікнув, певно, не вірячи в сказане Генрі.

— Боже мій, — промовив Чарльз. — Та це ж неможливо.

— Однозначно, — сухо прокоментував Генрі.

— Навіщо таке взагалі вигадувати?

— Не маю ані найменшої гадки. Людям постійно щось ввижається. Певно, що вона нікого не бачила, — запальним тоном додав він, повернувшись до Чарльза, котрий мав дещо збентежений вигляд. — Але тепер я не знаю, як слід чинити нам.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Ну, нам тепер немає сенсу кудись телефонувати й заявляти про його зникнення, якщо хтось бачив його шість годин тому.

— І як ми зробимо тепер? Будемо чекати?

— Ні, — закусив губу Генрі. — Треба думати про інші варіанти.

— От лихо з тим Едмундом, де ж він подівся? — четвергового ранку запитав Джуліан. — Я не знаю, чи довго він планує уникати занять, але це напрочуд бездумно з його боку, що він досі зі мною не зв’язався.

Ніхто не відповів. І він відірвався від книжки, здивований нашою мовчанкою.

— Що сталося? — допитувався він. — Усі ці присоромлені обличчя. Можливо, — спокійніше додав він, — усе це через те, що хтось недостатньо добре приготувався до минулого заняття?

Я помітив, як Чарльз із Каміллою обмінялися поглядами. Із якогось доброго дива Джуліан цього тижня просто завалив нас роботою. Письмові завдання ми ще так-сяк поробили, але читати не встигав ніхто, і минулого заняття в аудиторії кілька разів западала стражденна тиша по тому, як на питання Джуліана не міг відповісти навіть Генрі.

Джуліан повернувся до читання.

— Можливо, перш ніж ми почнемо, комусь із вас варто зателефонувати Едмундові й запросити його на заняття, якщо він спроможний. Я не маю нічого проти, якщо він прийде неготовий, просто сьогоднішнє заняття досить важливе і його не варто пропускати.

Підвівся Генрі, але раптом озвалася Камілла:

— Не думаю, що він удома.

— А де ж тоді він? У від’їзді?

— Не впевнена.

Джуліан опустив окуляри для читання й подивився на неї поверх них.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми його не бачили вже кілька днів.

Очі Джуліана округлилися в дитинному, театральному подиві. І я не вперше замислився, наскільки він у такі моменти схожий на Генрі: те саме дивне поєднання прохолодності й тепла.

— Справді, — пробурмотів він. — Просто надзвичайно. І ви не маєте ані найменшої гадки, куди він міг подітися?

Від пустотливої нотки наприкінці, що її можна було витлумачити як завгодно, мені стало моторошно. Я задивився на водянисті брижі світла, які на скатертину відкидала кришталева ваза.

— Ні, — відповів Генрі, — ми й самі трохи спантеличені.

— Та я думаю, — погодився Джуліан і при цьому зустрівся очима з поглядом Генрі на довгу, дивну мить.

«Він знає, — подумав я в паніці. — Він знає, що ми брешемо. Просто не здогадується, про що саме».

По обіді, після заняття французькою, я сидів на останньому поверсі бібліотеки, обклавшись книжками. День видався дивний, яскравий, ніби вві сні. Засніжений газон, запорошений