Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Розділ 46. Артей Брайс

Щойно світанок загорівся вже настільки, щоб ніхто не дивився косо на менталістку, що бреде академією, я підхопилася, поклала за пазуху нову пачку цигарок, що я нарешті замовила у Ярошевому каталозі, і поспішила до цілительського дому. 

Пандору я побачила у кущах – вона щось агресивно писала, притулившись до стовбура, й навіть мене не помітила, та я й не зважала. Натомість думала, що робитиму далі. 

Я тепер знала, як саме вбивця робив те, що робив – вочевидь, для такої складної та просунутої менталістики йому потрібний був артефакт. Але це мені не допомагало, а зовсім навпаки – тепер коло підозрюваних, яке я звузила до кількох викладачів, працівників і шукачів, знову ставало неозорим. Вбивати міг будь-хто, бо для цього ж не потрібно було мати хоч краплину мізків – амулет все міг зробити самотужки. 

Боги живі та мертві, це ж міг бути навіть хтось із студентів! 

І щойно ця думка міцно засіла у голові, я вже не могла її прогнати. Це ж дійсно міг бути один з менталістів, ба навіть першокурсників! І, подумалося мені раптом, скоріш за все, саме так і було – бо надто багато знав вбивця. 

Надто багато речей, про які б не довідався ніхто, хто не був весь час серед менталістів – тобто серед студентів. 

Цілительський дім виявився не зовсім таким, як я собі уявляла. Мені раніше бувати у подібних – та й у будь-яких, якщо відверто – не доводилося. Якщо хтось хворів чи отримував поранення в клані, це була його провина і відповідальність; а якби хтось з нас таки надумав піти до королівських цілителів, тоді опинився би за ґратами швидше, ніж вилікувався. 

Будівля не була велична, але надзвичайно доглянута. Усе тут було настільки чисте, що складалося враження, наче це якась ілюзія: хитра і підступна. Світлі стіни відбивали усі промінчики світла, а на подвір’ї цвіли квіти, яким точно був не сезон. 

В коридорах було тихо, і кожен мій крок відзивався гучною луною, як би я не намагалася його стишити. І повсюди були двері – певно, у палати, але я не могла наважитися зазирати у кожну по черзі. 

Навіть у повній тиші я пропустила момент, коли Геніста опинилася в мене за спиною. 

– Доброго ранку, Таво, – вдавано солодко протягнула стара. – А що це ти тут робиш? 

Я озирнулася до жінки і ніяково посміхнулася. Сваритися з пані Кесінваль було останнім, чого я сьогодні хотіла, та я все ж мала домогтися свого. 

– Хочу навідати Брайса, – чесно зізналася я, та ще до того, як встигла договорити, Геніста почала хитати головою. 

– Ні. Ні, і ще раз ні. Хлопець ще навіть не приходив до тями!

Якимось чином у Геністи виходило підвищувати на мене голос так, щоб він звучав не голосніше, ніж шепіт. Я зиркнула на неї невдоволено, а тоді пачка цигарок поволі перекочувала в мене з-за пазухи до чужої кишені. 

– Я ненадовго, – сказала я. – Мені б тільки побачити його, і тоді я зрозумію, що вчора відбулося. Зменшу вам кількість пацієнтів на майбутнє. 

Геніста підтиснула губи і подивилася на мене з випробуванням. 

– П’ятнадцять хвилин, і не секундою більше. І не думай, що це твій примітивний хабар спрацював, – пробурчала жінка і повела мене до палати. Але цигарки все ж не повернула. 

Перед потрібними дверима я на мить зупинилася. Чомусь серце впало в п’яти, і дихати стало складніше. Геніста помітила мій сумнів і постукала старечою рукою по спині. 

– Так буває, – пробубніла вона тихенько. – Ось так сваришся на них, а потім гірко плачеш. Буває, дорогенька. 

І тоді вона пішла, а я все ще стояла перед палатою і справді намагалася стримати сльози. Мене все не полишала думка: а що, якби я не пішла тоді? Що, якби відклала похід у підвали, не знайшла Артея? Що, якби Пандора не пішла зі мною? 

Від одного припущення серце вкололо болем, і я не могла його відігнати цілу ніч. Коли ці студенти стали мені настільки важливі?

Зрештою я струсила головою і обережно відчинила двері, пропускаючи у темну палату трохи світла з коридору. Вікна у кімнаті стояли зашторені, і через це Артеєве лице видавалося тільки ще більш блідим. Він лежав серед подушок і на якусь мить нагадав мені про спогад з Ярошевої голови – про бідолашну Глаю, що все ще, несвідома, лежала десь у лікарському домі. Десь тут, можливо навіть, у сусідній палаті. 

Я присіла на маленький стільчик, що сховався у куточку кімнати і втупилася у Брайса. Його попечені ноги приховувала ковдра, а руки лежали на ній, надійно забинтовані у біле. Де-не-де на бинтах виступили бурі плями, і я з усіх сила намагалася на них не дивитися. 

Чомусь тепер залізти Артеєві в голову здавалося неправильним. Я знала, що саме це й мушу зробити – прогортати кожен його спогад за останні кілька днів, аби тільки знайти той, де він перетнувся з убивцею. Але коли він лежав переді мною, такий блідий, молодий і зовсім беззахисний, я не могла себе змусити це зробити. 

– І що ж ви зі мною зробили, – пробурмотіла я, спостерігаючи, як груди Артея повільно підіймаються і опадають. А колись я ж вбивала без зайвої думки – щонайменше, я не дозволяла собі жодних зайвих думок. Тепер Ярошева мораль так в’їлася в мозок, що я сумнівалася перед тим, як залізти у голову до непритомного. 

Раптом повіки Артея задрижали, і я затримала дихання. Він здригнувся, а потім ще раз, наче боровся з кошмаром, і я сама не зрозуміла миті, коли поклала долоню на його забинтовану руку, аби трохи заспокоїти. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍