Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Це, на диво, спрацювало.

– Пані Блекото?... – Артей заледве привідкрив очі і тепер дивився на мене крізь примружені повіки. Я повільно кивнула, не знаючи, що робити. Покликати Геністу? Чи використати свої п’ятнадцять хвилин на те, аби дізнатися те, що потрібно?

Але Артей не виглядав погано – принаймні, не гірше, ніж у мить, коли я зайшла до палати. Тож я залишилася сидіти. 

– Так, Брайсе. Як ви себе почуваєте?

Я говорила сухо, побоюючись, що щойно видам хоч одне своє переживання, спинити сльози вже не вийде. А очі вже підозріло пекло.

Артей розфокусовано і наче здивовано подивився навколо, а потім зупинив погляд на своїх долонях. 

– Що?.. – раптом у його лиці з’явилося розуміння і швидкий, тваринний страх. – Ноги! Мої ноги! 

Він відкинув ковдру швидше, ніж я зуміла вмовити його цього не робити. Я знала, що те, що він побачить, Артеєві не сподобається. Та я й сама боялася дивитися – бо чудово пам’ятала побачене вночі. 

Але на лиці Брайса не проступив жах: ноги були забинтовані так само міцно, як і руки, і тільки кров’яні плями на бинтах давали зрозуміти, що з ними взагалі щось не так. Я швидко накинула ковдру назад, тримаючи Артея за передпліччя. 

– Все буде гаразд, – впевнено сказала я, хоча насправді не знала нічого. – Ти врятувався, а це головне. 

Артей подивився на мене затуманеними очима. 

– Це ж ви мене врятували, так? 

Я розчаровано похитала головою. 

– Ні, Брайсе, – видушила я, відчуваючи, як у горлі знову утворюється слизький згусток. – Хто завгодно, тільки не я. 

– Але я пам’ятаю, – сказав він вперто. – Я пам’ятаю ваш голос вночі. Ви мене кликали. 

Я здивовано зиркнула на нього і підібралася.

– Що ще ти пам’ятаєш? – діловито запитала я, торкаючись самої поверхні його розуму. Навіть не читаючи думки, просто вловлюючи образи, що пролітали у чужій уяві. 

– Не так багато, – похитав головою хлопець. Його чорняве волосся впало на очі, коли він насупився. – День пройшов, як зазвичай. Я… сходив на лекції, на тренування, а тоді ліг спати. Прокинувся вночі і пішов себе вбивати, – він гірко гмикнув, але я відчувала під цим сміхом справжній жах. 

Я знову поклала руку Артеєві на плече, і він не став її забирати. 

– Я все розумів, знаєте? Я знав, що я мушу зробити, і весь час розумів, що це чари, але… – він судомно видихнув, уникаючи дивитися мені в очі. – Я все одно не міг нічого вдіяти. Просто йшов вперед, сам розпалив вогонь у залі. І сам став у нього. 

Його голос все стишувався, поки Артей не замовкнув повністю, занурюючись у спогади. Я бачила їх у його розумі, але зовсім не хотіла дивитися. 

– З ким ти говорив того дня? – запитала я через кілька митей. Випитувати щось у студента не хотілося, але раз я вже почала цю розмову, мала дізнатися щось корисне. 

Я підозрювала, що навіть із силою артефакта вбивці потрібно було взаємодіяти із жертвою. Встановити з нею досить довгий зоровий контакт, який буде непомітним тільки під час розмови. 

Артей замислився і відкинувся на подушки. 

– Ем… З вами із самого ранку, – сказав він, кидаючи на мене майже веселий погляд. – Потім були заняття в пані Крук та пана Вереса. Ще кілька моїх одногрупників і… 

Я побачила, що на щоках Артея з’явилися дві маленькі плямки рум’янцю і зацікавлено примружилася. 

– Ввечері ми зібралися з групою менталістів, аби потренуватися у чарах, що ви показували. 

Я здійняла брови у непідробному здивуванні.

– Справді? І як успіхи? 

Я здогадувалася, яку відповідь дасть Артей, і його сумне зітхання тільки підтвердило підозри. 

– Немає поки успіхів, – невдоволено відізвався він, але потім у його погляді щось проясніло: – Але сьогодні вночі…. Мені здається, я зрозумів, як ставити щити. Ну ж бо, перевірте!

На Артеєвому лиці з’явився зосереджений, серйозний вираз, і я потягнулася ниточкою магії до його думок. 

І нічого не знайшла. 

Це був не найкращий щит, який я бачила, і це був навіть не один з десяти найкращих. Але як для чаклуна-бойовика, що ще вчора не міг зліпити ментальну стіну товщиною у паперовий листочок, це було….

– Вражаюче, – видихнула я справді здивовано, прощупуючи щит і намагаючись відшукати у ньому недоліки. Вони були, але такі, що усувалися наполегливими тренуваннями – такими, які Артей ще точно отримає, щойно зміцніє достатньо, аби покинути цілительський дім. 

Брайс задоволено посміхнувся, і щит трохи ослаб. Сам він втомлено впав на подушку, важко дихаючи. 

– Але однаково це не допомогло, – сказав він потім майже розлючено. – Я зміг зробити тільки пів кроку з вогню. Витягнув одну ногу – і сили закінчилися. 

– Це більше, ніж зміг зробити будь-хто інший, – зауважила я, але Артея це не надто заспокоїло. 

– Навчіть мене, – з вимогою сказав він. – Пообіцяйте, що більше такого не станеться.