Агата Задорожна - Мистецтво брехні, Агата Задорожна

Я гмикнула, але невесело – поки що робота, здавалося, і була всім моїм життям. 

– Але ж має бути якась умова? Щось, що допоможе звільнитися? – запитала я, намагаючись додати кілька співчутливих ноток у голос. Та правда полягала в тому, що духа я хотіла позбутися. 

Ніколи не знаєш, коли він перетвориться на лютого привида; і до того ж щось мені підказувало, що особисте знайомство зі мною аж ніяк не завадить ректору й далі стукати у стіни ночами. 

А я вже надто довго не мала нормального сну. 

Привид подивився у стелю й кілька разів клацнув язиком.

– Напевно, – протягнув він зрештою. – Але що б це не було – воно не у моїй владі. Можливо, потрібно знищити артефакт. Можливо, відновити факультет до того стану, яким він був за мого життя. Можливо, буде достатньо просто пригадати своє ім’я…

Чоловік розвів руками, а я стиснула зуби – помочі від нього було небагато. Але спитати про те, хто цей менталіст-ректор, все ж варто – раптом такої дрібнички, як його прізвище, і справді вистачить? 

Але потім дух спробував тихенько вислизнути з зали, поки я думала, і я негайно ж вхопилася за край його примарної сутності. Вона обпікала холодом і смертельною пусткою, але я вже стала до цього звичною, тож втримала руку.

Дух озирнувся до мене – майже налякано, а тоді сталося те, чого я аж ніяк не могла очікувати, і чого мені ще жодного разу не доводилося бачити раніше: він просто розчинився в мене в пальцях. 

І я б повірила, що він зник, якби тільки не помітила краєчком ока зблиск у кам’яному постаменті. Різко розвернулася, і завмерла: дух, хоч я його й не бачила насправді, таки залишився у кімнаті. Він розчинився у чорному матеріалі, і видавало його тільки легке сяйво, що іскрило на камені. 

Мій погляд не відривався від постаменту, і менше, ніж за хвилину дух з’явився знову: невдоволений більше, ніж раніше. 

– Любонько, більше мене не хапайте. Ви хоч уявляєте, як це неприємно? – запитав він манірно, а я розім’яла пальці долоні, яку все ще не до кінця відчувала через морозний доторк. 

– Ще й як, – погодилася я. А тоді додала: – Чи можу я розраховувати сьогодні принаймні на спокійний сон?

Привид дивився повз мене, наче не розумів, про що ж таке я говорила. Та коли мій погляд поважчав, а пальці неушкодженої руки почали іскрити, коротко кивнув. 

Це було все, чого я від нього хотіла – чи принаймні все, що я могла зараз від нього отримати. Тож я розсіяно попрощалася з духом і побрела нагору до вежі. Сходи я заледве подолала і заснула відразу ж, як тільки голова торкнулася подушки. Але снилося всю ніч мені одне – мертве тіло Артея, розпростерте на підлозі. 

І темна фігура, що ніким не помічена ховалася у тінях.