Мiла Морес - Магія без пам'яті , Мiла Морес

Розділ 24

Я заснула на ліжку свого призначеного. Мені снилося нове життя, і воно було напрочуд прекрасним. Розплющивши очі в малознайомій кімнаті, я не злякалася. Обстановка здалася рідною, ніби мені вже доводилося бувати тут. Містер Нотрил, тобто Елім, пішов на заняття, після чого я проспала близько двох годин, і зараз маю спуститися вниз, поспілкуватися з тією Ені, до якої ще недавно ревнувала.

Я вже збиралася вийти з кімнати, як побачила на краю тумбочки книжку в незвичайній палітурці. Вона лежить так, ніби залишена спеціально для мене. Я затрималася, знову присіла на ліжко і без сорому відкрила першу сторінку. Це виявився блокнот із рукописним текстом. Безпомилково впізнала про почерк викладача. На титульному аркуші красиво викреслено червоною пастою "Моя дівчинка".

Я перегорнула кілька сторінок, оцінила кількість тексту для прочитання, почала з першої сторінки.

«Сьогодні я її зустрів... Моє маленьке руде сонечко. Вона впала в мої руки, і мене ніби вдарило обпікаючим приємним струмом... Нічого прекраснішого я в житті не відчував. Від одного дотику я закохався по вуха... Лаурі... Мою дівчинку звуть Лауріна Катаріс».

На кожній сторінці проставлено дату, але тексту небагато, ніби зроблено короткі нотатки після кожної зустрічі.

«Я торкнувся її знову. Вона стиснула мою руку, і я перестав дихати. Хотів би, щоб це тривало вічно, але вона втекла... Моя маленька дівчинка така гарна. Не можу перестати нею милуватися».

«Лаурі вважає мене збоченцем та маніяком. Що ж... і не посперечаєшся. Ходжу за нею слідом, спостерігаю за кожним рухом. Хочу до неї доторкнутися. Так, я трохи збоченець. А вона така юна, зворушлива, невинна…»

«Моя дівчинка виглядає стомленою. Я маю їй допомогти, але не можу підійти близько. Як би я хотів захистити її від усього, дати їй все необхідне, подарувати своє кохання».

«Вмираю від розлуки з нею. Я так давно її не бачив».

Я зачиталася. Поринула настільки, що перестала відчувати себе в просторі, навіть дихати почала повільніше. В якісь моменти змахувала з очей сльози. Деякі описані епізоди я пам'ятаю, а інші – ні.

«Мені так тебе не вистачає, Лаурі. Хочу тебе обійняти, притиснути до себе і більше ніколи не відпускати».

«Моя дівчинка викидає мої подарунки. Думав, їй не подобається молочний шоколад, подарував чорний та білий. Вона викинула все, навіть не зазирнувши, що там під обгорткою».

«Я спостерігаю за нею здалеку. Весь вільний час проводжу там, де може з'явитися вона. Накладаю заклинання невидимості та ходжу слідом».

Я прочитала половину написаного повністю, але з цікавості зазирнула подалі, приблизно з часів мого вступу до академії. Знову поринула в читання, то розтягуючи обличчя в посмішці, то скидаючи з лиця сумну сльозу. Не знаю, кого я жалію більше, себе чи чоловіка, який усе це писав.

«Моя дівчинка така безпосередня та зухвала. Доведеться послабити свої правила, інакше виставлятиму її за двері на кожній парі, а мені б цього не хотілося. Хочу дивитися на неї якнайчастіше, і тепер у мене з'явилися для цього законні підстави…».

«Сьогодні я нарешті зрозумів, який вихованець у моєї маленької. Вона була надто спокійна, коли придурки роздягнули її посеред аудиторії. Це сталося не вперше, але попередніх випадків я не пам'ятаю. Намагаюся відновити образ моєї голої дівчинки в пам'яті, але не можу, а саме я закрив її від чужих очей своїм піджаком. Лауріна кмітлива. Вона все виправила. Розумниця. Моя дівчинка».

«Руде сонечко мене спокушає… Одного разу я не стримаюся і сам на неї накинуся. Варто їй підійти до мене, як штани розпирає стояк. Намагаюся не подавати виду, але підозрюю, що вона скоро мене розкусить».

«Старанно вдаю, що я забув наші поцілунки і взаємні ласки. Ці спогади зігрівають мене ночами. Хочу, щоб вона залізла на мене, піддалася мені, нехай навіть потім заспіває свою пісеньку, думаючи, що стирає все з моєї голови».

Він пам'ятає! Навіть той випадок, коли я полізла до нього цілуватися після невдалого походу на вечірку. Зараз це не викликає у мене почуття сорому, вини чи жалю. Я навіть рада, що все саме так. Тепер я розумію, що він відчував те саме. Але все-таки для порядку накинуся би на нього з докорами, чому він не зізнався, що пам'ятає. Вдавав, що нічого не було!

На тумбочці біля ліжка з'явилася таця з їжею. Хтось перемістив її в кімнату, натякаючи, що вже час і пообідати. Тільки зараз я зрозуміла, що пропустила сніданок, засиділася за читанням надто довго, так і не спустилася до Еніри, яка напевно на мене чекала внизу. Скоро і містер Нотрил має повернутися. Вже немає сенсу спускатися вниз, чекатиму його в кімнаті. Стукну пару разів цим блокнотом по лобі, щоб знав, як приховувати від мене важливі речі.

Але його записи про стояк мені особливо сподобалися. Чому я не помічала нічого такого? Всі вечори, коли я приходила до нього писати ту саму, нібито наукову роботу, він боровся з бажанням мене вкласти на диван. Напевно, я б не була проти, особливо після розлучення з Роксом.

- Лаурі, привіт, - містер Нотрил з'явився в кімнаті. - Все в порядку? Чому ти не спускалася вниз?

- Привіт, - вітаюсь невпевнено, тому що я все ще не можу прийняти той факт, що ми на «ти» і я можу його називати на ім'я. - Цілий день читала, - піднімаю блокнот, показуючи, що саме мене так захопило.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍