Ірина Романовська - Не мій мільйонер, Ірина Романовська

Епілог

Через сім років

 

— Отак, так, молодець! Перенось свою вагу на праву ногу.

Перемога! Нарешті в мене вийшло. Я повільно та обережно з'їжджаю з великого пагорба так званою «ялинкою» спочатку зліва направо, потім навпаки.

- Молодець, мала. Тепер зупиняйся. Всю вагу тіла перенось на п'яти. Підіймай пальці ніг, як я тебе вчив. Так, ось так. Розумниця моя.

І знову Перемога!

Я спромоглася правильно збалансувати та зупинилася на схилі, не падаючи при цьому обличчям вперед. Все завдяки навчанню від мого коханого чоловіка.

Ігор у мене дуже терплячий.

Перші два роки після пологів він стійко терпів мої кострубаті спроби знову навчитися кататися на лижах. У мене нічого не виходило. Я двічі ламала лижні палиці. Один раз невдало зістрибнувши з підйомника, другий раз в'їхавши в кучугур. Так, своє епічне падіння я повторила через стільки років. От тільки вдруге чоловік не встиг за мною, тож снігу я з'їла достатню кількість.

Потім ще рік мене трясло навіть від згадки про гори, лижі та схили.

Цього ж року, дивлячись на те, як аш шестирічний син разом із батьком розтинають на сноубордах гірською трасою, я зважилася спробувати покататися, але вже на одній дошці.

Мені дуже захотілося з ними поділити цю магію єднання.

Взагалі удвох із сином Ігор проводить дуже багато часу за чоловічими справами: їздять на картинг; висаджують дерева у місцевому парку, неподалік нашої квартири; катаються на самокатах. Востаннє навіть майстрували шпаківню, бо синові захотілося подарувати міським пташкам будиночок.

- Адже вони ж сидять на гілках і мерзнуть, а попереду зима. - сказав синочок тоді. І чоловік швидко допоміг йому з цим. Стукали молотками пів дня, але змогли зробити пташину годівницю-будинок.

До моєї ідеї вчитися кататися на сноуборді Ігор хоч поставився скептично, але все одно лише самостійно розповідав та показував мені, як стояти, їхати та повертати на дошці.

Виходило важко. Чоловік вважав, що мені весь час страшно впасти, тому я була затиснута як статуя та не могла нічого нормально повторити. Насправді ж вся проблема була лише в тому, що мені важко було зосередитися на словах та рухах Ігоря. Насправді ж, кожного разу як я бачу коханого чоловіка в гірськолижному костюмі, то відразу згадую з чого почався наш запаморочливий роман у горах. Та окрім як про його сильні руки, що стискають мене у своїх обіймах і гарячому тілі, яке вдавлює мене в матрац, я й і думати не можу.

Які там «канти», пальці, п'ятки, або на яку ногу треба переносити вагу, коли перед тобою стоїть такий гарний чоловік. Ще й дивиться на тебе своїми блакитними очима, які на тлі білого снігу кругом виглядають ще більш насиченими та привабливішими.

Напевно, правильніше було б попросити для мене знайти іншого тренера, але я не можу наважитися на це, щоб не образити Ігоря. Та й досить дивно відмовляти ексчемпіону зі сноубордингу та обирати замість нього якогось простого інструктора із місцевої лижної бази.

- Фуг. Все. Давай сьогодні завершимо заняття.

- Але чому? Адже в тебе тільки почало виходити. Потрібно закріпити результат.

Бачу, як в очах Ігоря спалахнув азарт від того, що нарешті в мене під його керівництвом таки почало все виходити. Але я справді дуже втомилася, такі фізичні навантаження мені тепер не бажані.

- У мене є для тебе сюрприз. Тож ніяк. А ще я дуже зголодніла, – застосовую я заборонений прийом.

Протасов завжди переживає, щоб я не залишилася голодною. У першу вагітність я втратила близько десяти кілограмів від токсикозу, який мене супроводжував практично до самих пологів. Так, я при цьому набрала плюс п'ятнадцять, але це був страшний стрес як для мого організму, так і для всіх довкола.

Шість років тому восьмого жовтня о сімнадцятій нуль-нуль я народила нашого богатиря вагою чотири кілограми триста грамів. Малюка ми назвали Кирилом. Води відійшли рівно опівночі, коли ми були вдома. На два дні раніше за поставлений термін.

Я була спокійна як удав до моменту, поки не опинилась у родовому відділенні. Чути крики, стогін інших породіль виявилося нестерпним. Якби не чоловік поруч увесь час я не знаю, щоби там зі мною було. Певно, я не відпускала б свого лікаря від себе ні на хвилину. Вчепилася б як пітбуль йому в руку та висіла б на ньому до останньої потуги.

Але, дякувати богові, Ігор був поруч «від» та «до». Робив масаж попереку, гуляв зі мною коридором, доки чекали повного розкриття. Казав мені мільйон компліментів, які я, на свій сором, не запам'ятала. Я вся була зосереджена на тому болі, який відчувала. Навіть пам'ятаю, як кричала на чоловіка, що більше «ніколи й нізащо не приїду вдруге народжувати».

Ага, не приїду, як же. Лікар тоді посміявся з мене:

- Всі так кажуть. А я все одно чекаю через пару років на тебе з другою дитиною.

Ігор мав рацію, ще тоді на початку вагітності, коли казав, що буде хлопчик. Мені вдалося його розговорити та я дізналася нарешті, чому він був такий впевнений в результаті. Виявляється, йому наснився сон, що він тримає на руках сина. Там було таке все реалістичне: запахи, звуки, відчуття сина на руках; що Ігор просто повірив.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍