Зигмунт Мілошевський - Безцінний

важливо, щоб були присутні усі, коли закінчуватиме цю неприємну справу, після якої збирався піти на пенсію.

Крім того, від часу розмови у Вашингтоні хотів з’ясувати, хоча й знав, що це не професійно, що ж це за страшний секрет, при згадці про який американці зі страху пудять у штани. І вирішив, що дасть докторці Лоренц ще мить на його розкриття й лише після того усуне її зі спільного рівняння.

Хіба що щось піде не так. Тоді просто її усуне.

З

Потяг був порожній, не рахуючи їх і двох контрабандистів, що подорожували з надією, що жоден польський митник не буде настільки прискіпливий, щоб робити дріб’язкову перевірку у Святвечір. Цілий спальний вагон був у їхньому розпорядженні, а провідник, що важив, мабуть, чверть тонни, побачивши їх, засяяв від захвату, що йому не доведеться проводити цей вечір на самоті. Навіть якщо брак самотності означав двох чужих людей, що сплять за кілька фанерних перегородок далі.

Була двадцять третя година за українським часом. Не встигли зняти пальта, як провідник з паруючим чайником у руці постукав до них і благальним тоном запитав, чи не мають вони бажання випити чаю. Перезирнулись і запропонували йому зайти. Випили по чашці чаю, замість облатки поділилися черствим рогаликом, купленим на львівському вокзалі й побажали всілякого благополуччя, а потім на десерт випили по краплині надзвичайно смачного, настояного на гострому перці самогону, який кондуктор рухом фокусника вихопив з фалд мундира.

Була двадцять третя година за польським часом, тобто годиною пізніше, коли вони зупинилися в Мостиськах за дванадцять кілометрів від польського кордону, чемно показали паспорти й чекали на зміну колісних пар у вагонах, щоб потяг міг в’їхати на західні колії, вужчі на вісімдесят п’ять міліметрів. Кароль подумав, що розмір колії — це, можливо, єдина спільна риса Речі Посполитої з цивілізацією Заходу.

Простягнувся на середній полиці і вдихнув затхле залізничне повітря. Обожнював спальні потяги, для нього це була есенція подорожі. Якби міг, їздив би так усюди. Вважав, що подорож є справжньою тільки тоді, коли охоплює захід і схід сонця. Коротший час — це не подорож, а всього лише переїзд з місця на місце.

Нараз зіскочив на підлогу й заходився порпатись у своїй валізі. Лоренц сиділа нерухомо на нижній полиці, підтягнувши коліна до підборіддя, занурена у власні думки.

— Веселих свят! — мовив він, вручаючи їй невеликий згорток. — Будь щаслива!

— Що це?

— Презент на Різдво.

— Мені?

— Ні, мені. Розпакуй сама, бо в мене пальці стомились.

Зоф’я розпакувала згорток. Усередині була коробочка, а в коробочці золоті сережки, які, завдяки квітковому орнаменту і легкій тьмяності, пані докторка історії мистецтва визначила як автентичну прикрасу у стилі сецесіон, роздобуту в якійсь львівській антикварній крамниці.

— Дякую, — сказала вона, не підводячи на Кароля очей.

— Подякуй Василеві, це його гроші.

У відповідь Зоф’я Лоренц почала тихо хлипати, ковтаючи сльози, наче дитина, яка дуже хоче, але не може стриматись від плачу.

— У… у мене немає для тебе подарунка.

Кароль сів біля неї.

— Спокійно, ми неодмінно щось придумаємо. Якщо ми вже разом у цьому затишному купе.

Якщо хотів її розсмішити, то зазнав цілковитої невдачі, Лоренц почала тремтіти і схлипувати голосніше.

— Вибач, — нарешті вичавила з себе. — Мені дуже прикро, і я шкодую, що тоді те все сказала. Я не хотіла… я не хотіла казати, що не хочу мати з тобою дітей і не хочу одружуватись, і щоб ти йшов під три чорти з цими дрібномістечковими мріями зробити з мене домашню квочку. Навіть якщо я сказала саме так, то я не хотіла так говорити. Розумієш?

Про всяк випадок кивнув головою.

— І мені дуже прикро, і я перепрошую, справді перепрошую. Вибачиш мені?

Усміхнувся.

— Звичайно. Ти ж кохання мого життя. І, якщо чесно, я ніколи й не гнівався.

— З тобою я навіть можу мати дітей.

— З тобою я навіть можу не мати дітей. Вийдеш за мене?

— Але підемо до ліжка зараз, негайно?

— Я не змарную цієї миті романтичного примирення.

— Хвалити Бога. У мене теж була довга перерва.

Подивились одне на одного, думаючи одночасно, що, може, ліпше не уточнювати, хто і про яку саме довгу перерву каже. І почали цілуватись якраз у той момент, коли за вікном замиготіли сірі плити перону й білі люмінесцентні лампи. Потяг із виском зупинився на першій станції з польського боку. Лоренц зненацька заклякла в обіймах Кароля.

— Що це за станція?

— Перемишль.

— Виходимо. Швидко.

Кароль Бознанський не міг повірити, що ще хвилину тому сидів у теплому й затишному купе, шукаючи застібки Зосиного ліфчика, а тепер стояв на пероні перемишльського вокзалу, холодному, як сто чортів, а замість ніжних рук його оточували замети й хмарки видихуваної пари. Червоні вогні потяга, червоні як теплесенькі розжарені вуглинки, повільно віддалялися в напрямку Центральної Польщі.

— Ходімо, бо змерзнемо. — Зоф’я поцілувала його в щоку, ніби секс уже був позаду, а не ще попереду, і вони рушили в бік міста. — Треба дещо перевірити.

Швидка хода з перетягуванням валізи через різні перепони у вигляді заметів, криги та замерзлої сніжної багнюки трохи його розігріла, принаймні настільки, що зміг думати про щось інше, окрім того, який він бідний, змерзлий і нещасний.

Пройшли через зовсім порожній вокзал — до речі, після ремонту один з найкращих у Польщі, здавався живим втіленням золотого віку залізниці — і безлюдну привокзальну площу, де, звісно, не було жодного таксі. Проминули святе місце кожного польського міста, тобто перехрестя Міцкевича й Словацького, і вийшли на Францисканську, поміж кам’яниць старого міста. Францисканська була невеликою пішохідною вуличкою скромного галицького містечка, але сніжна різдвяна ніч надавала їй незвичайної чарівності. Вони були єдиними людьми на вулиці, святкова ілюмінація відбивалась у шибках, у багатьох вікнах світилися ялинкові гірлянди. Пройшли через ринок і повернули в бік костелу саме тієї миті, коли спершу ледь чутний шум перетворився на хоральний спів.

Дійшли до храму якраз на початок останньої строфи. Кароль відставив валізку й почав співати разом з усіма.

— Вознеси руку, Дитятко Боже, благослови вітчизну любу… — Спів розлився містечком, сніг завихрився від хвилі звуку, шибки у вікнах старого міста задрижали. Якщо коли-небудь у його задубілому атеїзмі мав статися момент, коли він був близький до навернення у віру, то саме тепер. — … у добрих порадах, у доброму існуванні підтримуй її сили силою своєю…

Він виклався до кінця. Коли відзвучав рефрен, помітив, що Лоренц дивиться на нього широко розплющеними очима.

— Я думала, ти не віриш.

— Але практикую. Від