Емма Іванівна Андіївська - Герострати, Емма Іванівна Андіївська

– Не стріляти! Тільки не стріляти! – кричав він поліцаям у новеньких, наче гіпсових уніформах, що випереджали нас. – Зловіть його живцем! Я лишив у зоопарку за нього великий заклад. За жодних обставин не стріляти! Живцем! Живцем! Тільки живцем!

– Ви за це відповідатимете! – випереджаючи, однак ніяк не здолавши випередити, оскільки всі ми летіли на крайній швидкості, обізвався наймолодший поліцай з овечим обличчям, тримаючися за брезентовий, згорнений гармонією назад дах авта. У нього над верхньою губую кристаликами цукру на кавуні проступав піт, і поліцай, правдоподібно, знав, що він схожий на вівцю і що на сонці йому міниться обличчя від поту й пересердя, і тому намагався якомога лютіше виглядати, від чого його обличчя ще більше уподібнювалося до вівці.

– Ви за це відповідатимете! – повторив він, приречений через однакову швидкість їхати поруч кінорежисера, відчуваючи, напевно, як він мусить щось сказати, аби зберегти престиж, проте не знаходячи іншої теми для розмови.

– Не пошкодьте птаха! Це державне майно! Зловіть його живцем! Я залишив за нього заклад!

– Спробуйте самі зловити його живцем! – не втерпів вже й старший поліцай з бляхою в руці, якою, здавалося, йому кортить захряснути пащеку кінорежисера, і він лише гарячково відшукує параграф, згідно з яким це можна вчинити.

– Ваша справа, ваш обов’язок пильнувати порядок! Гуманність насамперед! Ви не смієте стріляти! Я скаржитимуся на вас у найвищий суд! Я візьму юриста!

– Ваші інструкції прибережіть для себе. Що ми сміємо і що не сміємо, не вам знати!

– Я піду до мого адвоката!

– Про мене ідіть хоч і до диявола!

– Ви маєте підтримувати порядок!

– Повчіть вашу маму.

– Я позиватиму вас! Я вас!

– А я вас!

Я припускаю, якби об’єкт переслідування виявився хоч трохи поважніший, ну, скажімо, гналися б за злодюгою чи бодай за чимось повсякденнішим, то й поліція реагувала б стриманіше. А так вигляд струся, обвиненого в рештки газет, які з-під мотузок теліпалися на всі боки, діяв на представників порядку, як вибухова речовина, тим більше, що й публіка на хідниках голосно потішалася з їхньої гонитви за струсем, який без найменшої напруги долав усі перешкоди. За струсем, крім мого авта й кінорежисера, їхало поліційне, пожежне та ще кілька авт, схожих на тих, якими транспортують в’язнів. Але птах нехтував автами й переслідувачами і Мчав, не зупиняючися. Він гнав бруком уздовж трамвайних Рейок, змушуючи й нас усіх їхати серединою вулиці, порушуючи правила вуличного руху. Відкидаючи могутні ноги птах летів назустріч трамваю, що спускався з гори.

Не знаю, що думав струсь, біжучи на трамвай. Мені важко навіть приблизно уявити пташині роздуми, оскільки я не успадкував здібности перевтілюватися в інші істоти чи вичувати їх, а таке сотворіння й поготів. Імовірно, в мене ще змалку якось погано розвинулася уява, без якої я, зрештою, досі чудово давав собі раду, не відчуваючи найменшої потреби плекати в собі ці сумнівні (бодай на мій погляд) здібності, які (і в цьому я щиро переконаний, коли йдеться про мою особу) лише заважали б у житті, бо найкраще брати все так, як воно є, хоч це не завжди вдається, – не думаючи, як птахи.

Воно ніби встановлено, що птахи не мислять, мовляв, мислення притаманне тільки людям, хоч тепер, коли це спало мені на думку, я особисто завагався б забрати голос у цьому питанні. Можливо (хіба це аж так перевірене?), думання залежить виключно від обставин, а не від виду сотворінь? Хто зна, чи не трапляються моменти, коли в найнижчих організмах раптом викристалізовується найчіткіше думання, до якого; ще й людина не дійшла, однак тому, що цей момент не триває настільки довго, аби стабілізуватися, це думання гине, щоб десь, і то не конче в людині, знову появитися у відповідну мить?

Струсь гнав на трамвай. Не виключене, що енергії, яка навідкладалася в його лапах, вистачало, аби переплигнути трамвай, і тому він навіть не вважав то за перешкоду. Проте, що думали ми, женучи за птахом (особливо я, якого ані трохи не обходила ні гонитва, ні птах, адже замість переслідувати струся я мав би вже давно повертатися додому!), для мене й зараз незбагненне.

Щойно коли небезпека минула, мною заволодів страх, і я навіть уві сні кілька разів перехворів на цю гонитву, яка завжди кінчалася катастрофою, після якої в мене навіть на яву боліли кістки й нило в середині, хоч тоді я того страху не відчував: я наче перетворився на одноклітинне єство, нездатне ні думати, ні започатковувати будь-які дії. Всі гнали за струсем просто на трамвай: авто поліцаїв, кінорежисера і ще якісь, які потім десь зникли, гнав і я; і авта поліцаїв, кінорежисера, всі обличчя навколо, включно зі мною, наче повисли в неваговому просторі, без відчуття, без думок, об’єднані колективним небуттям, яке залишало згодом порожні ями в свідомості. Не виключене, що цей стан і знаменував собою смерть, з якої я пізніше нитка по нитці відреставровував себе в пам’яті, надаючи тій події руху, і тоді оживав і струсь, і безтілесний я, і весь вахляр облич поліцаїв і кінооператора, що мчали на трамвай, і могутня постать баби-квітарки, яка саме лагодилася переходити дорогу.

Вгледівши, як просто на неї жене апокаліптичний птах, баба випустила з рук кошики з квітами й відсахнулася назад, залишивши від себе тільки кольорову смугу. Кошики з квітами гепнули об брук, і тоді вміст кошиків вибухнув циклопічним грибом.

Цей циклопічний гриб постояв якусь мить у повітрі, потім розколовся навпіл і почав обсипатися на струся, поліцаїв, кінорежисера, роззяв.

Хоч я ніколи не виявляв особливого захоплення ні ботанікою, ні природознавчими науками, щиро казавши, я ніколи не розумів надмірного захоплення природою, проте мені досі незбагненно, щоб два кошики містили таку зливу. Тут я навіть схильний припустити, що й природа відходить інколи від своїх законів, і мені трапилося випадково стати свідком такого відхилення. Здавалося, квітам не буде кінця (хто зна, от раптом візьмуть колись та й відкриють, що квіти, не позбавлені також властивости розмножуватися діленням, як клітини), злива з квітів триватиме доти, доки всі стануть якимись інакшими, говоритимуть щось таке значуще й радісне, таке невимовне і разом з тим знайоме, що його кожен лише в хвилини найінтенсивнішого піднесення прочуває в собі, і тоді я вже ніколи не повернуся ні до антикваріату, ні до історії з Моїм відвідувачем, ні до всього того, що досі виповнювало моє життя.

Ця злива квітів тривала до