Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

— Я ліпше відразу візьмуся до роботи.

Фліки перезирнулися: якщо Ерван цього бажає, нехай повертається до своїх обов’язків. Пряма дія. Він віддав честь співрозмовникам, ніби справжній солдатик, і пішов до своєї групи, в залу для нарад відділу карного розшуку. Зайшов, не постукавши, й побачив Одрі, Тонфу та Фавіні, які активно перешіптувалися.

А ще в куточку сиділа Ґаель.

— Що ти тут забула? — запитав він з порогу.

— Я чекала на тебе.

Ерван обвів колег запитальним поглядом. У їхніх очах відбилося лише потрясіння — таким схудлим і мертвотно-блідим він ще ніколи не був.

— Хотіла поговорити про цю історію з психологом? — він повернувся до Ґаель.

— Ні, дізнатися ім’я вбивці мого батька.

Жестом він наказав: «Залиште нас». Ніхто не встиг висловити свої співчуття. Тим ліпше. Ерван зачинив двері й перевів погляд на свою сестричку, яка зіщулилася на стільчику. Порівняння з Лоїком давало невтішні результати — для нього. Молодший здавався пожмаканим, ніби алюмінієва фольга, а Ґаель виявилася кутою з криці й гартованою, зміцненою кадмієм. Скульптура Бранкузі, тонка, блискуча, відполірована й загострена, на дотик така само приємна, як і небезпечна.

— Хто вбив тата?

— Винуватця вже нема живого, якщо тобі від цього легше.

— Ти порішив його?

— Так.

— Хто це був?

— Один полковник, тутсі, з боку конґолезької армії.

— Як його звали?

— Що тобі це дасть?

— Назви мені його ім’я.

— Лоран Бісінґ’є.

— Під чиїм був командуванням?

Ерван зітхнув і взяв собі стілець. Лоїк, який хоче навчитися стріляти, сестричка, яка планує бліцкриґ проти Катанґи. Певним чином цей прийом грів йому душу: такі самі схиблені.

— Усе це відбувалося за сім тисяч кілометрів звідси, зітхнув він. — У розпал війни, у світі, про існування якого ти й не підозрюєш.

— Хто стоїть за тим тутсі?

— Кілька століть ненависті, два десятки років війни та п’ять мільйонів жертв.

— Відповідай на моє запитання.

Він втупився у Сену за ґратами вікна (після самогубства Рішара Дюрна в 2002-му ґрати поставили на всіх вікнах). Порівняно з чорними хвилями Луалаби паризька річка нагадувала йому радше стічний жолоб у центрі Бріансона.

— Думаю, Бісінґ’є діяв від імені такого собі Трезора Мумбанзи, — нарешті поступився він. — Катанґзький генерал, луба, який став директором «Coltano» після смерті Нсеко. Чоловік із високими амбіціями стосовно фінансів і політики.

— Чому він наказав убити тата?

— Щойно ж сказано: бабло, влада. Нсеко був замішаний у контрабанді зброї, але щось пішло не так. Його прибрали минулого вересня. Мумбанза посів його місце на чолі «Coltano». Водночас він щось почув про нові поклади. Подумав, що може вбити одним махом двох зайців: позбутися історичного засновника фірми й загарбати собі родовища.

Ерван помітив тінь докорів сумління в сестриних очах барви синявої паморозі. Саме вона здала інфу про копальні, викликала катастрофічну ланцюгову реакцію, що змусила Морвана поїхати в Катанґу раніше. Усе це її провина. Принаймні так вона, певно, думала…

Насправді ж вона тут ні до чого. Не більше винна, ніж він сам. Ніхто не міг вплинути на долю Морвана — особливо в його останній версії: шістдесят сім років, сто з гаком кіло, сорок років африканських шахер-махерів і кривавих таємних операцій. Броньований потяг, навантажений похмурими думками, на повній швидкості полетів до конґолезького пекла.

— Тато був причетний до торгівлі зброєю?

— Аж ніяк. Мумбанза, до речі, також. Це все збіг обставин.

Ґаель, здавалося, реєструвала кожен факт в окремій комірці мозку. Що вже собі намислила?

— Мумбанза буває в Парижі?

— Я краще не відповідатиму.

— Буває, чи ні?

— Ти хочеш його розпитати? Випустити йому кишки? Подякувати?

Вона не відповіла, тільки наїжачилася. Ерван підвівся й почав крокувати вздовж вікон. Почувався пригніченим і, попри два светри, досі тремтів.

— Він регулярно буває в Брюсселі, — нарешті відповів сестрі. — Тато казав, він хтивий аматор білих поцьок і знає всі борделі в Європі. Хтозна, можливо, ти зустрічалася з ним по роботі.

— Козел.

Ерван пожалкував про останню ремарку, але Ґаель завжди мала хист до того, щоб його бісити.

— Вибач, — сказав він уже спокійніше. — Але не лізь у ці історії.

— Замала, щоб зрозуміти?

— Це інший світ. Світ, який тато добре знав і правила якого мовчки приймав. Я покинув це жахіття й збираюся зробити все, аби стерти з пам’яті спогади про нього.

— Мумбанза полюбляє кубла в Парижі? Так, чи ні?

Ерван став перед нею, заклавши руки до кишень.

— Бляха, коли ти вже зупинишся? — вибухнув він. — Тобі ще не набридло підсирати нам? Тільки й спочиваємо, коли ти в психлікарні!

Запізно — вкотре не стримався. Як це щоразу відбувається? Слова назад не повернеш.

— Ти так і не відповів на моє запитання, — процідила вона крізь зуби.

— А я звідки знаю! До того, як поїхати в Катангу, я навіть не знав про його існування.

Цієї миті він зрозумів, що відбувається. У цій кораблетрощі кожен Морван намагався схопитися за якийсь уламок. Він — за найдрібнішу справу, яку зможе відкопати в будинку № 36. Його брат — за те, що зав’язав і буцімто за тренування зі стрільби. Ґаель — за таємний план пошуку Мумбанзи. Усе це — щоб не здохнути. Лише Меґґі дозволить собі каменем піти на дно.

— Не хвилюйся, — він сів перед сестрою навпочіпки. — Буде розслідування. Мумбанзі кінець: Кабіла за нього не заступиться. Його позбавлять посади в «Coltano». Він не матиме жодних шансів на політичній арені. Його заарештують і навіть видадуть Франції, чому б і ні. У такому випадку суд найвищої інстанції підсмажить його