Річард Адамс - Небезпечнi мандри

class="book">— Пане Кушмо, я напасти на сих клятих кролів, та вони не біхти, вони ховатися в канаві! Я їх не дістати! Вони біхти в канаві, не відставати од вас!

— Так я й знав, що вони не відчепляться! — сказав Кучма. — Чуєш, Срібний? Вони ще накинуться на нас в останню хвилину! Там, на луці, повно кущів — підкрадуться попід кущами! Ану, Жолудю, тримайся далі від тієї канави!

— Ідіть до Дзвіночка! Йдіть до Дзвіночка! — твердив Срібний, кидаючись то сюди, то туди й підганяючи кролів.

Ось вони добігли й до Дзвіночка, що стояв біля живоплоту в кінці поля. У того від страху були широко розплющені очі.

— Чуєш, Срібний? — заговорив він. — Я щойно бачив гурт чужих кролів — мабуть, ефрафанці! Вискочили з канави й попід кущами подалися на луку! Зараз вони у нас в тилу. А вів їх такенний кріль! Я в житті не бачив таких велетнів!

— То не стовбич тут! — сказав Срібний. — Ось біжить Вероніка. А це хто? Жолудь із двома кролицями. Це вже всі! Вперед!

До річки тепер було зовсім недалеко, але серед мокрих жмутків осоки й очерету, серед кущів та калюж неможливо було розібрати дорогу. Без Кегаара вони б таки погубили одне одного й не вийшли разом до річки. Показуючи шлях, Кегаар літав туди-сюди по прямій лінії між ними й берегом і тільки час від часу приземлявся, щоб привести Кучму до якої-небудь заблуканої кролиці.

— Кегааре, — звернувся Кучма до чайки, — полети, будь-ласка, й глянь, де ті ефрафанці? Що вони затівають?

За якусь хвилину Кегаар повернувся.

— Вони ховатись біля моста! — доповів він. — Під купинами! Я летіти нишше, а той здоровенний хотіти напасти на мене! Вони думати, ви там переходити міст або йти понад берегом! Вони не знати, шо у нас шовен! А шовен уже блисько!

По високій траві до них підбіг П’ятий:

— Кучмо, ми посадили кількох кролиць у човен, але решта мені не довіряє, тільки питають: де Тлайлі?

Кучма пострибав за П’ятим і скоро опинився на зеленій стежині, що бігла понад берегом. Човен стояв на тому самому місці — одним кінцем до берега, а другим лежачи на воді. На ближчому до берега, піднятому кінці сидів Ліщина з обвислими вухами й почорнілим від дощу кожушком, що облип йому боки. В зубах він тримав натягнений мотузок. Жолудь, Хізентлай і ще дві кролиці сиділи біля нього на дерев’яній поперечці, але решта княпіла купками на березі. Ожина без ніякого успіху вмовляв їх вилізти на човен.

Кучма звернувся до Сесусіннан.

— А зараз — обіцяна таємна хитрість, чарівний фокус! — сказав він. — Веди їх туди, де сидить Хізентлай, бачиш? Усіх, швидко!

Не встигла Сесусіннан відповісти, як котрась кролиця зойкнула з жаху. Трохи нижче за течією з кущів вискочив Горицвіт із своїм патрулем і швидко попрямував до втікачів. А з другого боку наближалися Вербена, Кервель і Жовтоцвіт. Кролиця, що кричала, обернулась і кинулася до кущів, що росли в неї за спиною. Але з тих кущів вистрибнув Звіробій і передньою лапою зацідив кролиці в голову. Та крутнулася ще раз, перебігла стежку й стрибнула в човен.

Кучма зрозумів, що Звіробій, відколи на нього напав Кегаар, не тільки не втратив контролю над розгубленими офіцерами, а встиг придумати новий план дій і здійснити його. Поки приголомшені грозою втікачі брели навмання по воді й грязюці до річки, генерал вивів свій загін канавою на луку, а звідти подався просто до пішохідного містка, про який, напевне, знав. Там він зробив засідку в укритті. Та як тільки він збагнув, що втікачі чомусь не з’являються до містка, генерал зараз же послав Горицвіта в обхід кущами, щоб відрізати Кучминим кролям дорогу вниз за течією. Горицвіт блискуче виконав цей маневр. І саме тут, на березі річки, генерал хотів дати їм бій. Він розумів, що великий птах не може встигати скрізь. Щоправда, чисельність супротивника була вдвічі більша, але ж ті майже всі його боялися й жоден з них не був муштрованим ефрафанським офіцером! Зараз, притиснувши загін супротивника до річки, Звіробій міг розколоти його на частини й знищити стільки ворогів, скільки його душа забажає!

«Тепер я розумію, чому офіцери ладні йти в огонь і воду за своїм генералом Звіробоєм! — подумав Кучма. — У нього ж немає нічого від кроля! Знав би я все це три дні тому, я б нізащо не пішов до Ефрафи! Хоч би він не додумався, для чого нам човен…»

І, стрілою перелетівши через прибережну траву, Кучма опинився в човні поруч Ліщини. Поява Звіробоя та інших ефрафанських вояк подіяла на кролиць краще за умовляння Ожини й П’ятого: вони всі до одної перебігли на човен. За ними слідом ускочили й Ожина з П’ятим. Переслідуючи їх по п’ятах, Звіробій вибіг на берег і став якраз навпроти Кучми. Приготувавшись захищатися, Кучма почув за спиною в себе стривожений голос Ожини:

— Ліщино, Кульбаба зостався на березі!

— Доведеться лишити його! — випустивши з зубів мотузок, мовив Ліщина. — Це ганебно, але ті зарізяки от-от кинуться на нас! Ми в човні зовсім безпомічні.

Не зводячи очей із Звіробоя, Кучма сказав:

— Постривай хвилинку, Ліщино! Не можна лишати Кульбабу. Я їх затримаю!

А Звіробій, ошкірившись до Кучми, загарчав:

— Я був довірився тобі, Тлайлі, а зараз ти довірся мені! Я тобі даю на вибір: або втопися в річці, або ми тебе розірвемо тут на шматки! Всіх вас порозриваємо! Ану, Жовтоцвіт, Вербена! Як тільки я дам знак, ми всі разом кинемося на них. Що нам той птах!..

— А ось і він! — вигукнув Кучма.

Звіробій мимоволі підвів голову й відскочив назад. Кульбаба стрілою вискочив із кущів, перетнув стежку й через мить уже сидів у човні поруч Ліщини. Цієї хвилини мотузок розірвався, і зразу ж човник-плоскодонець поплинув попід берегом за течією.