Дорота Тераківська - Дочка Чарівниць

Очі бабусі у мить смерті були ясні й широко розплющені, сповнені цікавості й захвату.

— Я його бачу, — промовила раптом чітко. — Він на мене чекає… треба поспішати… Вже йду, коханий, іду…

Хоча життя давно вийшло з бідного, вимученого тіла, Люелле ще довго сиділа біля ложа старенької, тримаючи в руках сухеньку руку, що поволі холонула, й плакала. Не знала, чому плаче, і не знала, що орошене слізьми крихітне зернятко Любові, Страждання й Милосердя поволі набрякає, бубнявіє, і ось з його нутра прокльовується слабенький, ледве видимий паросток. Не знала, що зараз на неї знову дивляться дитячі блакитні очі Пустельника, а на його устах блукає лагідна усмішка. Хоча для Чарівниць та Айока Люелле була принцесою зі славного роду Люілів, справжньою володаркою цього краю, Істотою з Пісні, — для Святого Мужа вона була тільки хворою, яку треба було вилікувати. А кожна вилікувана хвороба — це радість, якою Пустельник живився як хлібом. Може, тому він був безсмертним?..

Минуло ще кілька місяців, але час тепер спливав зовсім інакше. Якщо спершу Люелле здавалося, що він тягнеться надто повільно, що кожна хвилина дня — непосильний тягар, тепер Час нестримно мчав уперед, і його завжди було замало.

— Я зовсім не можу спати, — казала дівчина Чарівницям серед ночі. — Ввечері прибуло п’ятеро нових хворих, я мала ними зайнятися, і для решти у мене вже не вистачило часу. А вони чекають! Я не можу їх покинути!

Тепер у добі було замало годин, і Люелле зрозуміла Пустельника, що не хотів гаяти безцінного часу на розмови з ними, коли вони прибули. Та ще й на розмови про що? Про владу?.. Що таке влада тут, у Пустелі? Марево, зайве й оманливе супроти боротьби за життя або за легку смерть.

Одного дня двоє вкрай вимучених чоловіків принесли у Пустелю вмираючу жінку.

— Рятуйте! — благали Пустельника. — У неї четверо дітей, її чоловік помер. Якщо вона помре, її діти також помруть від голоду й самотності. Допоможіть!

Люелле перша вклякла біля хворої, лагідно пригладила її розкуйовджене волосся. Торкнулася холодною, але ніжною рукою палаючого обличчя. Чарівниці зиркнули на Пустельника, але той дав їм знак не втручатися. Стояв непорушно трохи здалеку.

Очі хворої раптом стали притомні:

— Мабуть, у мене вже спала гарячка. Я, мабуть, одужую? — спитала захриплим голосом. — Дайте мені пити…

— Вона повернулась до тями! — зраділи чоловіки, що її принесли. — Вперше за кілька днів вона опритомніла!

— Вона житиме, — мовив Пустельник і знову жестом стримав Чарівниць, що хотіли допомогти Люелле.

— Не чіпайте її зараз, — шепнув. — Її руки наповнені Силою. Силою зцілення.

Чарівниці вражено перезирнулись. Однак Люелле не чула слів Пустельника, так зайнята була хворою жінкою, яка з кожною миттю почувалася все краще.

— Я хочу встати, — заявила та раптом. — Я вже скільки днів лежу й лежу. Почуваю себе сильною…

Дівчина поїла хвору трав’яною настоянкою і розважала бесідами. Двоє чоловіків, що принесли хвору, приголомшено остовпіли, а Пустельник тим часом говорив:

— Силу зцілення має той, хто черпає сили й радість, допомагаючи іншим. Її має кожен, хто бере на себе страждання хворого, і хоча й сам страждає, почувається щасливим. У цій Силі немає Чарів, як у вас, Чарівниць. Є тільки любов до людей. Ваша вихованка одужала. На ній вже нема жодної плями. З маленького зернятка виросла квітка — до речі, дуже гарна. А тепер поспішайте, бо за два дні надійде Свято Весни, про що тут, у Пустелі, ніхто не пам’ятає. Тут завжди однаково: душно, спекотно і весь час пражить сонце. А там, у Високих Горах, якраз закінчується зима…

— Люелле! — загукали радісно Чарівниці. — Ми йдемо у Високі Гори! До руїн Великого Храму! До Святого Каменя! Ти чуєш, Люелле? Ти вже гідна цього!

Люелле безпорадно розвела руками:

— Як я можу зараз піти, коли весь час прибувають нові хворі?

— Йди, дитя, — промовив Пустельник. — У тебе інша дорога. Цей хлопець також має йти, хоча знаю, що він хотів би тут залишитись. Його майбутнє покликання записане у Книги Часу, і він не може його змінити. Всі йдіть. Я завжди був тут сам і мушу залишатись сам. Інакше перестану бути Пустельником…

…і засміявся дитячим лагідним сміхом. Отож всі розпрощалися сердечно і зі смутком. Кожному з них — Чарівницям також — цей рік, прожитий у Пустелі, дав дуже багато — і кожен з них виніс звідси свою нову, хоча й іншу, Силу. Люелле — істинно королівську Силу зцілювати хворих і маленьке зернятко Любові до людей, що розквітло прегарною квіткою. Айок поніс із собою Силу поезії — тієї, що має владу правдиво говорити про життя й смерть, про сенс існування і сенс небуття. І цією Силою наділені лише нечисленні з поетів. А Чарівниці? Їхні здібності до магії та чарів так багато спрощували у їхньому житті — а тут вони побачили життя у всій повноті його гіркоти, страждання й радості. Збагнули також, якою помилкою було виховувати Люелле лише серед Магії та Чарів, логіки Розуму і плекати в ній дух королівської гордості.

Пустельник ще довго дивився їм услід. Їхні постаті у сліпучих хвилях білого піску ставали все меншими, і коли вже вони перетворились на маленькі цяточки, зітхнув і поблагословив їх здалеку. Життя там, серед людських осель, видавалося йому одним величезним клубком шалених пристрастей, прагнень і пожадань. І ще раз подякував своєму доброму Богові за те, що Той призначив йому життя у Пустелі.

— Пане, — озвався Буду до